Жила в одному селищі бабуся Чачакан-чачакан. Одного разу взимку пішла вона до річки за водою. Підійшла до ополонки, бачить – ополонку льодком затягнуло. Пробила бабуся лід, крижинки убік відвела і ціле відерко води зачерпнула. За ним і друге. А відерка у бабусі красиві були – з берести, з візерунками по закраїнкам.
Узяла бабуся обидва відерка в руки, додому пішла. Та посковзнулася на гладкому льоду, впала у самої ополонки і всю воду пролила.
А ранок морозне був. Поки бабуся охала та кректала, та вставати збиралася – поділ-то у неї до льоду і примерзнув.
Ніяк бабусі не піднятися. Дивиться – хто б їй допоміг? Подивилася вона на сонце, яке тільки-тільки зійшло, і питає:
- Сонце, сонце, чи не ти всіх на світі сильніше?
- Так, бабуся, я дуже сильне. Та тільки мене чорна хмара закрити може. Бабуся – до хмари.
- Хмара, хмара, чи не ти всіх на світі сильніша?
- Так, бабуся, у мене сили багато. Та тільки мене вітер понести може.
Бабуся – до вітру:
- Вітер, вітер, чи не ти всіх на світі сильнїї?
- Так, бабуся, я дуже сильний. Але мені гора може шлях перегородити.
Дивиться бабуся на кам'яну гору і питає:
- Гора, гора, чи не ти всіх на світі сильніше?
- Так, бабуся, я дуже сильна. Та тільки мене вогняна блискавка розколоти може.
Бабуся – до вогняної блискавки:
- Вогонь, вогонь, чи не ти на світі всіх сильніше?
- Так, бабуся, я дуже сильний. Та тільки мене вода залити може.
Бабуся – до води:
- Вода, вода, чи не ти всіх на світі сильніша?
- Так, бабуся, я дуже сильна. Та тільки мене земля випити може.
Бабуся – до землі:
- Земля, земля, чи не ти всіх на світі сильніша?
- Так, бабуся, вже я-то напевно сильніше за всіх! Розсердилася бабуся:
- Так відпусти ти мою спідницю! Чого ти її тримаєш?! Смикнула вона своє плаття – а воно вже відтануло. Встала бабуся Чачакан-чачакан на ноги, відра в руки узяла, набрала знову води і додому пішла.