Був у селі парубок на ім’я Остап. Вродливий, роботящий, але впертий, наче той віл, що плуга зламав. Надумав він одружуватися і власну хату ставити. Обрав собі місце рівне, видне – самісіньке перехрестя двох давніх шляхів, що вели на чотири сторони світу.
Злякалися старі люди, дізнавшись про такий намір.
– Схаменися, сину! – благав сивий дід Охрім, спираючись на ціпок. – Перехрестя – то місце нечисте, нічиє. Там вітри зустрічаються, там душі неприкаяні блукають, там чорти в кості грають. Не буде тобі там спокою!
Але Остап, махнувши рукою та сміючись, не послухав.
– Зате з вікна буде видно, хто куди їде, і до ярмарку близько! – відказав він зухвало.
Звів він хату – білу, високу, вікнами до сонця. Накрив стріху очеретом, піч розмалював півнями. Справив новосілля, гуляв три дні, а на четверту ніч залишився сам-один у новій оселі.
Тільки-но північ вдарила, як почалося.
Спершу зашумів вітер. Але не так, як у саду, а зловісно, наче сотні голосів завили водночас. Стіни хати затріщали, мовби хтось намагався їх розсунути. Остап, загорнувшись у ковдру, намагався заснути, але марно.
Раптом важкі дубові двері, замкнені на засув, із гуркотом розчинилися навстіж. У хату ввірвався холодний протяг, погасивши каганець. Остап побачив, як через його поріг, не торкаючись підлоги, пливуть тіні. Сірі, прозорі, мовчазні. Вони йшли вервечкою – одні з півночі на південь, інші – зі сходу на захід.
– Хто ви?! – крикнув Остап, холонучи від жаху. – Геть з моєї хати!
І відповів йому голос, що йшов ніби з-під землі:
– Це не твоя хата, чоловіче. Це наша дорога. Ми ходили тут тисячу років до тебе, ходитимемо й після. Ти поставив стіни на шляху світів, ти перегородив шлях вітрам і долям. Тепер твій поріг – прохідний двір для всього, що не має дому.
До самого ранку крізь хату йшли невидимі подорожні. Стукали віконниці, падав посуд, а піч диміла, відмовляючись тримати тепло. Остап, посивілий за одну ніч, сидів у кутку під образами, тремтячи як осиковий лист.
Щойно зійшло сонце, він втік звідти, не взявши нічого, окрім сорочки на плечах.
Хату ту ніхто не зайняв. Стояла вона пусткою, а ночами там горіло дивне світло і чувся тупіт тисячі ніг. Згодом вітри, що не терпіли перешкод, рознесли її по колоді.
Відтоді люди знають: будувати на перехресті – то ставати на дорозі у самої Вічності. А їй, як відомо, перечити не можна, бо вона змете все на своєму шляху, залишивши тільки пил та повчальну історію.