Війна грибів з ягодами. Красного літа усього в лісі багато – і грибів різних, і ягід усіляких; і суниць із чорницями, і малини з ожиною, і чорної смородини. Ходять дівчата по лісу, ягоди збирають, пісеньок виспівують, а гриб боровик, під дубочком сидячи, тужиться-надимається, з землі випирає, на ягоди гнівається. «Бач, скільки їх уродило! А були ж і нам честь і шана, а тепер на нас ніхто й не подивиться! Стривай-но,– міркує боровик усім грибам голова,– нас, грибів, сила-силенна, притиснемо, придушимо її, солодку ягоду!»
І замислив боровик війну з ягодами, під дубом сидячи, на всі гриби позираючи, і став він грибів скликати, став на поміч звати:
– Збирайтеся, вовнянки, та рушайте на війну!
Відмовилися вовнянки:
– Ми, тендітнії панянки, непридатні для війни.
– Збирайтеся, опеньки!
Відгукнулися опеньки:
– У нас ніжки надто тоненькі, не підемо ми на війну!
– Гей ви, зморшки! – крикнув гриб боровик.– Ладнайтеся на війну!
Відмовилися зморшки, кажуть:
– У нас силоньки – трошки, де вже нам на війну!
Розсердився гриб, прогнівався боровик і гукнув дзвінко-дзвінко:
– Гей, грузді, хлоп’ята дружні, ходімо разом воювати, задавакувату ягоду вбивати!
Озвалися грузді з підгруздками:
– Ми грузді, брати дружні, ми йдемо з тобою на війну, на лісову та польову ягоду, ми її шапками закидаємо, п’ятами затопчемо
Мовивши отак, грузді дружно полізли із землі, сухий листок над головами їхніми здимається, грізна рать підіймається.
«Ой, бути біді»,– міркує зелена травичка.
А о тій порі прийшла з козубнем у ліс тітка Варвара – лежневі не пара. Побачивши силу-силенну груздів, ойкнула, присіла й давай гриби всі підряд брати та в козуб складати. Набрала його по самісінькі вінця, ледве додому донесла, а дома розібрала грибочки за родом та станом: вовнянки – в дзбанки, піддубки – в кадубки, сироїжечки – в діжечки, білі грибочки – в бочки, а найбільший гриб боровик попав у низку – його проштрикнули, висушили та й продали.
З того часу перестав гриб з ягодою воювати.