Був собі заєць у лісі. Влітку було йому добре, а взимку погано — доводилось до села ходити, на току овес красти. Приходить він якось на тік, а тут уже зайців цілий табун.
От він почав перед ними вихвалятись:
— У мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища — я нікого не боюсь!
Зайці й розповіли тітці вороні про цього хвалька. Тітка ворона пішла хвалька шукати та й знайшла його під кущем. Побачив її заєць, злякався:
— Тітонько вороно, я більше не хвалитимусь!
— А як ти хвалився?
— Та що в мене не вуса, а вусища, не лапи, а лапища, не зуби, а зубища.
Поскубла вона його трошки й відпустила.
— Гляди, більше не хвались!
Одного разу сиділа ворона на паркані, собаки її схопили, почали душити. Побачив заєць:
«Треба ворону рятувати! Як же їй допомогти?»
Вискочив він на горбок і сів. Собаки побачили зайця, кинули ворону — та за ним. Ворона враз підлетіла й на високе дерево сіла. А заєць від собак утік.
Трохи згодом зустріла знову ворона цього зайця й каже: — От тепер ти не хвалько, а хоробрий молодець!