Голодний вовк шукав собі здобичі. Зайшов у село. Куди не поткнеться — скрізь ворота зачинені і пси дуже злі. Вовк з розпачу підійшов до крайньої хати, став біля вікна і слухає.
На цю пору в цій хаті дитина репетувала і вередувала. Мати сиділа біля неї, забавляла її. Скільки вона не панькалася з нею, нічого не могла заподіяти, дитина не переставала плакати.
Тоді баба почала дитину лякати, щоб вона від страху втихомирилась:
— Цить! Не плач, а то зараз віддам вовкові. Зараз же замовчи! Вовк, візьми Іванка, іди, на, візьми його!
Вовк зрадів, уже налагодивсь був їсти дитину, думав, що баба подасть йому у вікно. Дитина злякалась, замовкла, тільки зрідка схлипувала, а баба почала його утішати:
— Іванко — розумний хлопчик, він не буде плакати, я його не віддам вовкові. Ми вовка проженемо. Іди геть, вовк! Іванко більше плакати не буде. Іч який, він хоче Іванка з’їсти. Тікай, вовк, од нас, а то як візьму кочергу, так всю твою голову розіб’ю!
Вовк злякався, побіг од хати і думає собі: «Нема тепер в світі правди; кажуть, що люди розумні, а ніколи не роблять того, що кажуть. Кажуть одно, а роблять, навпаки, зовсім інше».