Ясного сонячного ранку Дівчинка вийшла погуляти на зелений лужок. Коли це чує: хтось плаче. Прислухалась і збагнула: плач долинає з-під каменя, що он лежить. Камінь невеликий, але дуже твердий. Нахилилася Дівчинка й питає:
— Хто там плаче під каменем?
— Це я, Ромашка, — почувся тихий, слабкий голос.
— Визволь мене, Дівчинко, давить мене камінь.
Відвернула Дівчинка той камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.
— Дякую тобі, Дівчинко, — сказала Ромашка, вільно зітхнувши. — Ти визволила мене з-під кам’яного гніту.
— Як же ти попала сюди, під камінь?
— Обдурив мене кам’яний гніт, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою ромашковою насінинкою. Восени я шукала теплого куточка. Прихистив мене кам’яний гніт,
обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли захотіла побачити сонечко, він мало не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.
— Добре, будь моєю, — погодилась Дівчинка.
Дівчинка й Ромашка подружилися. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки й вони разом зустрічали сонечко.
— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, — часто говорила Ромашка.
— А якби ти виросла в лісі чи край дороги? Якби ти була нічия?
— Я умерла б із горя, — тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он той Маків Дзвіночок приятелює із Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічия.