Край невеличкого села жив собі чоловік на ім’я Кіжаван. Був він дуже бідний, не мав ніякої рідні. Та Кіжаван не журився, бо серед звірів і птахів у лісі було в нього багато друзів. А хіба журиться той, у кого багато друзів?
Кіжаван добре розумів мову звірів та птахів. Зустріне, було, когось із лісових мешканців, поговорить — і вже йому легше на душі. А птахи, вгледівши Кіжавана, вітали його радісним щебетом.
Жив селянин у невеличкій хатині. Якось він дуже зголоднів, а вдома їсти нічого не було. Взяв Кіжаван палицю та й пішов до лісу. Довго він там блукав, але додому повернувся ні з чим.
І раптом Кіжаван почув:
— Допоможи мені! Допоможи!
Оглянувся селянин і побачив край дороги голуба.
— Я не можу злетіти, врятуй мене! — благає голуб.
Кіжаванові стало шкода нещасного птаха. Він підняв його, обтрусив, пригорнув до себе та й пішов далі.
Вдома Кіжаван поклав голуба на постіль і сказав:
— Житимеш у мене, поки видужаєш. Я тебе не скривджу, не бійся. Шкода тільки, що нічим тебе нагодувати. В моїй комірчині порожньо…
— Не сумуй, — втішив Кіжавана голуб. — У лісі росте велике дерево манго. А в його дуплі лежить рис. Піди й візьми той рис.
Кіжаван подався до лісу. Йшов він, ішов, але дерева манго не видно та й не видно.
Стомився Кіжаван, сів перепочити. Коли дивиться — а манго стоїть просто перед ним! Зазирнув селянин у дупло — там і справді лежить трохи рису. А навкруги сяють діаманти й самоцвіти. Та Кіжаванові було до них байдуже. Нащо селянинові коштовності, коли їсти нічого?..
Взяв Кіжаван рис та й подався додому. Підходить до хатини — а на порозі сидить ще один голуб. Тільки-но Кіжаван прочинив двері, як голуб влетів у хатину й сів біля свого хворого товариша. Птахи радісно затуркотіли. Селянин висипав перед ними рис, і голуби заходилися дружно його клювати. А Кіжаван сів край ліжка й милувався ними.
Голуби склювали весь рис. А тоді другий голуб спитав селянина:
— Чого ж ти собі не залишив рису?
— Його й так було мало, — відповів Кіжаван. — Добре, що ви наїлися, а я потерплю, вже звик.
Голуб нічого не сказав, змахнув крилами й випурхнув у вікно. Незабаром він прилетів назад і поклав селянинові на долоню золотий перстень.
— Носи цей перстень на пальці, — сказав голуб. — Поки його носитимеш, матимеш усе, що забажаєш.
— Спасибі тобі, добрий пташе, — подякував Кіжаван. — Багато мені не треба — лише трохи хліба та молока.
Тільки-но він це мовив, на столі з’явилася чашка з молоком і окраєць свіжого запашного хліба. Кіжаван випив молоко, з’їв хліб, а рештки покришив голубам.
Відтоді селянин живе щасливо. Все, що йому треба, дає перстень — голубів дарунок.