Путівцями їхав верхи молодий селянин Петер Ларс. Він прямував до міста, купити собі новий костюм, щоб ввечері гарно виглядати, адже сьогодні він іде свататися.
У нього був чудовий настрій, він був впевнений, що відмови не буде. Його наречена Ліза була гордою і багатою. Але Петер їй подобався. Недарма сват запросив їх з батьком прийти в будинок батьків Лізи рівно о шостій годині і розповісти про свої наміри.
Шлях Петера Ларса пролягав полями, а потім через великий Дрімучий ліс. Він виїхав на галявину – і тут помітив, що хтось ворушиться в канаві. Під’їхавши ближче, побачив, що там копошиться якась дивна жінка.
Вона підняла голову і глянула на вершника. Жодного разу в житті не бачив Петер Ларс такої потвори! Чорні, як горошини перцю, очі, були майже приховані під звисаючими на обличчя патлами. Ніс – як морквина, а губи – немов два підгорілі коржики.
– Чи не зробиш ти мені послуги? – звернулася вона до подорожнього. – А я тобі заплачу.
– Чого тобі треба? – запитав Петер Ларс.
Виявилося що. Ходила вона по лісі і пошкодила ногу. Хотіла піти в сусідній ліс за цілющим засобом, але сама і ступити не може; впала, та так і залишилася лежати в канаві. А в сусідньому лісі, як раз там, де стежка піднімається на пагорб, ростуть біля дороги сім сосен, і якщо зібрати по шматочку смоли з кожної та прикласти до хворого місця – все відразу пройде. От як би хтось допоміг їй і приніс цю саму смолу! А за клопоти вона, звичайно, віддячить, як годиться. Але вже п’яти подорожнім дала вона по золотому, щоб ті допомогли, та тільки вони грошики в місті прогуляли, а додому повернулися в об’їзд, так що вона їх більше не бачила, хоч і лежить в цій канаві з раннього ранку.
Жінка показала Петеру Ларсу блискучу золоту монетку – він отримає її, якщо принесе смолу. Петер Ларс відскочив.
– Звідки у тебе, такої потвори, стільки золотих монет? – здивувався він.
– Ах, як мені боляче! – заголосила жінка і потерла хвору ногу. – Як страшно болить! Моя мати в тривозі шукає і кличе мене. Ось, чуєш?
– Ні, нічого я не чую, – відповів Петер Ларс.
Тоді жінка вхопилася за стремено, піднялася і притулила руку до його вуха. І він почув, як хтось співає в лісі:
Донечко-красуне!
Донечко-красуне!
Де ти, моє золотце?
Тут Петер Ларс розсміявся: аж надто ці гарні слова не підходили до потвори, що стояла перед ним.
– Теж мені золотце! – посміхнувся він.
Жінка розтулила руки і сіла назад в канаву. Але голови не опустила, і чорні горошинки її очей, як і раніше палали.
– Ти смієшся, як і інші, – прошипіла вона. -Як я тебе ненавиджу! І все ж ти отримаєш гроші -Стільки, скільки забажаєш, – тільки принеси мені кусочки тієї смоли.
І вона задзвонила перед юнаком цілої пригорщею золотих монет.
Петер Ларс не зводив з неї очей. А потім раптом вдарив по руці так, що монети впали в канаву.
– Ні, дякую! – вигукнув він. – Тепер я бачу, що ти чаклунка, а з нечистою силою я справ мати не хочу!
Він вдарив батогом і поскакав далі. Купив собі в місті чудове вбрання і відправився назад. Але, під’їхавши до пагорба, про який говорила жінка, не втримався і озирнувся навколо, шукаючи ті самі сосни. Вони і справді стояли в ряд уздовж дороги і тихенько шуміли. І в ту ж мить десь далеко почув знайому пісню:
Донечко-красуне!
Донечко-красуне!
Де ти, моє золотце?
Петер Ларс подивився на стовбури сосен, шукаючи поглядом ту саму смолу. Але не так-то легко виявилося її знайти; справа було восени, сутеніло рано, так що розгледіти її було важко.
«Ну, нема так нема, мені треба поспішати, – подумав юнак, – а то, не приведи Господи, спізнюся до Лізи, а це мені може дорого обійтися, адже вона така горда і образлива!» І він помчав далі.
Але, проїхавши трохи, кінь раптом зупинився і нагострив вуха, немов прислухаючись. І знову залунала пісня:
Донечко-красуне!
Донечко-красуне!
Де ти, моє золотце?
«Гаразд, я тільки швиденько зішкребу смолу, а потім поїду своєю дорогою», – вирішив Петер Ларс і повернув назад. Але через хвилину пошкодував про це.
«Чи я з розуму зійшов! – подумав він. – Чого мені піклуватися про якусь чаклунку? Яке мені до неї діло? »
І він знову повернув коня до дому. Але незабаром той знову зупинився, почувши знайому пісню.
Донечко-красуне!
Донечко-красуне!
Де ти, моє золотце?
– Ну ні, це мене дратує – сказав сам собі Петер Ларс. – Доведеться все ж зібрати прокляту смолу, бо інакше не буде мені спокою, і ця пісня буде мене переслідувати.
Він галопом поскакав назад до сосен, обшукав стовбури і гілки, і врешті-решт знайшов маленькі грудочки смоли на кожному з семи дерев. Тим часом зовсім стемніло, так що він припустив щодуху по дорозі. Ось і те саме місце, де йому зустрілася чаклунка. А ось і вона – так і сидить в канаві.
– Тримай, бридка відьма! – крикнув він і кинув шматочки смоли жінці на коліна. – Та більше не попадайся мені на очі! Як би мені не втратити через тебе ту, хто дорожче всіх моєму серцю.
І з цими словами Петер Ларс поскакав геть, не слухаючи її подяк. Він був злий і роздратований, так як відчував, що спізнюється. Що скаже батько Лізи? Він і так не дуже радий такому бідному нареченому. А сама Ліза? Непросто буде знову привернути її до себе.
Раптом Петер Ларс почув стукіт копит, і з-за повороту виїхав йому назустріч вершник. Це виявився його рідний брат. Він був дуже схвильований, а кінь його був весь в піні.
– Ти не встигнеш! Не встигнеш! – крикнув він йому, а потім розвернувся, і вони поскакали поруч. Брат розповів, як він сам, їх старий батько і сват стояли біля воріт батьків Лізи і чекали Петера Ларса. Але тут з’явився Юнас, багач – мірошник, який заправляв половиною села. Він теж вирішив посвататися до красуні Лізи. Почувши, що Петера Ларса чекають о шостій годині, він не повернув назад. «А раптом Петеру відмовлять, – заявив він, – тоді прийде моя черга». І ось він сидить там і чекає. А всі решта пішли зустрічати Петера Ларса, щоб поквапити його. Та видно, все марно – залишилося лише чверть години, а проскакати треба не менше милі.
– Прощавай! – крикнув Петер Ларс, пришпорив коня і поскакав швидше вітру.
Він розумів, що запізнюється, але все одно мчав уперед. Стало зовсім темно, і юнак ледь розрізняв дорогу в густому лісі. Гілки порвали на шматки його новий одяг і роздряпали в кров чоло, але йому було ніколи ухилятися від них. Він думав лише про красуню Лізу: а що, якщо вона, щоб провчити його за запізнення, відповість згодою мельнику? І навіщо тільки він зв’язався з цією чаклункою!
Кінь його зовсім вибився з сил. Він почав спотикатися, та так сильно, що Петер Ларс злякався, як би він зовсім не впав. Кінь ішов все повільніше і повільніше, і вже ніякі підганяння не допомагали.
Раптом Петер Ларс відчув, що повіддя натягнулися у нього в руках. Кінь підняв голову і знову легко застрибав по землі, немов у нього звідкись свіжі сили з’явилися. Вони мчали тепер з такою швидкістю, що плащ Петера Ларса майорів на вітрі, як прапор.
Вершник поспішно обернувся. Йому здалося, що хтось сидить за ним на спині у коня. Але розгледіти він нікого не зміг, лише якийсь сірий вузлик бовтався ззаду на кінському крупі.
Так скакали вони все далі і далі. І ось диво – Петер Ларс зауважив, що поводи натягалися, немов самі по собі. Кінь мчав, не розбираючи дороги, навпростець крізь кущі, з легкістю перестрибуючи через величезні криві коріння. Він перескакував через пагорби і рови, і всякий раз, коли Петер Ларс озирався, йому здавалося, ніби хтось сидить у нього за спиною.
Вони виїхали на рівнину. Кінь летів як птах, майже не торкаючись копитами землі, а плащ юнака майорів у нього за спиною, немов вітрило. На першому перехресті Петер Ларс зустрів свата, той біг йому назустріч, щоб поквапити його.
– Ти не встигнеш, Петер Ларс! – крикнув він. – У тебе залишилося всього п’ять хвилин!
– Подивимося! – відповів юнак і пронісся повз.
Незабаром він зустрів старого батька, але той лише сумно похитав головою.
– Ти не встигнеш, Петер Ларс, – сказав він, – залишилася одна хвилина!
– Подивимося! – крикнув у відповідь Петер Ларс і пролетів повз з такою швидкістю, що старий не встиг розгледіти, куди він поскакав.
А на дворі багатого селянина вже стовпилися люди: всі вони чекали Петера Ларса. Красуня Ліза завмерла біля вікна і прислухалася, чи не чути стукіт копит, а її батько і мірошник задоволено потирали руки.
– Ну, – сказав батько і подивився на годинник на стіні, – залишилося всього півхвилини. Якби він встигав, ми б уже чули стукіт копит на мосту. Ліза, ти зможеш вийти за мельника. Навіщо тобі жених, який змушує себе чекати?
– Я почекаю, поки годинник проб’є рівно шосту, – вперто відповіла Ліза. Серце її страшно билося від хвилювання, але вона була такою гордою, що скоріше б зробила саму себе нещасною на все життя, ніж погодилася б почекати зайву секунду. І все ж їй дуже не хотілося втрачати Петера Ларса.
І ось годинник почав бити.
– Пізно! – крикнув мірошник.
Але в цю саму мить почувся стукіт копит на мосту. Красуня Ліза зашарілася від радості.
– Чуєте, він їде! – вигукнула вона.
– Все одно запізниться, – заперечив батько.
І ось коли годинник повинен були пробити в шостий раз, двері відчинилися і на порозі з’явився Петер Ларс весь в болоті і в пилу, з розпатланим волоссям, новий одяг його був порваний на шматки. Але все ж тримався він молодцем. Ліза кинулася до нього і рішуче вклала свою долоню в його руку, і він зрозумів, що вона згодна стати його дружиною.
Мельник і селянин лише роти пороззявляли від подиву. Вони ніяк не могли зрозуміти, як же Петеру Ларсу вдалося встигнути вчасно. Та й хто б здогадався!
З тої пори Петер Ларс не раз дивував людей своєю спритністю. Відтепер, як би пізно не йшов він в дорогу у справах – неважливо, верхи чи пішки, – всякий раз прибував він на місце вчасно. При цьому ніколи не поспішав і завжди зберігав спокій і впевненість. Ще б! Адже щоразу він відчував, що хтось сидить у нього за спиною і править кіньми; стежить, щоб поїздка пройшла як годиться. Але самого помічника Петер Ларс так жодного разу і не побачив, хоча часто помічав, сірий згорток на кінському крупі або на краю воза. Він здогадувався, хто сидить за ним!
Нехай він не взяв плати за ту послугу, яку надав чаклунці з канави, але вона все одно чесно з ним розплатилася – добром за добро.