Селянин жив у селі, а король – в столиці, в Мадриді. Село було далеко від Мадрида, і, звичайно, король нічого не чув про селянина. Зате селянин знав багато про короля.
Він знав, що король живе у величезному палаці, що їсть він найкращі страви, що подають йому їх на золоті, що у нього безліч слуг і всі його бояться – не тільки слуги, навіть міністри, виряджені в шовк і оксамит. «І звичайно, цей король ростом з велетня! – так думав селянин. – Не будь він таким височенним і сильним, чому б люди стали його боятися! » Одним словом, захотілося селянинові на короля подивитися власними очима.
Прийшов до жінки і сказав:
– Маріанна, чи не піти мені в столицю на короля подивитися? Що ти на це скажеш?
– Я скажу тобі, що ти останній дурень і не дам грошей на дорогу, – розважливо відповіла дружина. – У нас в домі лише три реала, до зими треба купити і те й інше, а король обійдеться і без тебе!
От невдача! Бачить селянин – нелегко з дружиною домовитися. А сам думає: «Як би не так! Адже я не молодий, а до сих пір короля не бачив. Якщо зараз не сходжу в Мадрид, так і не доведеться мені на короля подивитися! »
Нічого не вдієш – пустився на хитрість. На другий день знову прийшов до дружини, стогне:
– Жіночко, зуб болить! До лікаря треба бігти: нехай витягне! – І за щоку рукою тримається.
Жінка знала, що частенько у чоловіка болять зуби. Повірила, пошкодувала:
– Так у чому ж справа? Іди!
– Так лікар в Мадриді живе!
– В Мадриді?
А чоловік як повалиться на підлогу, як закричить:
– Ой, не можу терпіти, так боляче.
Перелякалася господиня:
– Ось тобі три реала. Біжи зараз же, та мерщій повертайся назад!
Селянин схопив гроші – і за двері.
Йде по дорозі, радіє, пісні співає. Але від села до столиці не близько. Три дня йшов селянин, за три дні мало не всі гроші проїв: залишилося всього-на-всього пів реала!
Прийшов в Мадрид – на площі тиснява. Народ шумить, коні скачуть – трохи з ніг не збили.
– Що таке?
– Король з церкви виходить!
Протиснувся селянин ближче, бачить: йдуть з дверей придворні, міністри, радники, а ось і сам король!
– Авіва! Живи багато років! – закричав народ. А селянин навіть плюнув з пересердя:
– Ну і король! Дивитися нема на що! І зовсім не велетень. Правда, золота на ньому навісили багато: на грудях – золото, на плечах – золото, на капелюсі, на рукавах – всюди золото, а ростом такий, як всі! Яке диво! – розсердився селянин. – Знав би – не топтав би ноги три доби.
Їсти захотів. Пішов на базар.
Порахував гроші – всі кишені обнишпорив: пів реала і все. А тут і насправді зуб розболівся.
Зупинився селянин навпроти крамниці з пиріжками, а продавець надривається – на все горло розхвалює свій товар:
– Пиріжки печені,
Солодкі, листкові.
Смачніших ще не було,
За десяток – пів реала!
Очі у селянина розгорілися:
«Ось це пиріжки! Ніколи таких не їв! На всі гроші б накупив, так не можна – зуб болить. Як не витягну зуба – не дійду до села, а не поїм – теж до дому не дотягну! »
Так він стояв і думав і все на пиріжки поглядав і не помітив, як підійшли три молодих сеньйора. Плащі до п’ят, капелюхи з пір’ям, одним словом, – знатні панове. Побачили, що стоїть людина, в усі очі на пиріжки втупилася, вирішили над ним посміятися.
– Гей ти, село! – закричали йому сеньйори. – Скільки з’їси пиріжків за один присід?
– Я? – відгукнувся селянин, а сам від пиріжків очей не відводить. – Та сотню з’їм!
– Сотню? – здивувалися сеньйори.
– І ще попрошу!
Як почали вони реготати:
– Ні за що тобі не повіримо. Не з’їсти тебе сотні!
– З’їм! Чому не з’їсти?
Зав’язалася суперечка. Селянин твердить: з’їм та, з’їм! А сеньйори – своє: ніколи не з’їси! Зібрався народ. Регочуть, кричать, одні: «з’їсть!», другі: «Не з’їсть, ні за що!»
Нарешті кажуть сеньйори:
– Бийся об заклад, що з’їси. А ми за всі пиріжки заплатимо.
А який заклад у селянина? Ось тут він збагнув і каже сеньйорам:
– Гаразд! Нехай об заклад! А не з’їм – що хочете зі мною робіть. Хочете – побийте, хочете – та що там говорити: нічого не пошкодую. Ось зуб, бачите, – і показує їм на свій хворий зуб. – Як не з’їм сотні – нехай вирве мені зуб мадридський лікар!
– Їж, починай! – розреготалися сеньйори. – Бути тобі, дурню, без зуба!
Натовп розступився, дивляться: підійшов до пиріжків селянин, один з’їв не поспішаючи, за іншим тягнеться.
– Один! – лічать сеньйори.
А він вже і другий проковтнув.
– Другий! – кричить натовп. – Третій! Четвертий!
А селянин часу не гає – пиріжки в рот кладе.
– Десятий! – кричать сеньйори.
– Десятий! – кричить народ.
– Двадцятий!
– Двадцятий!
А селянин все їсть та їсть.
– Так що він – бездонний? – сміються в натовпі.
– Двадцять п’ятий! – лічать сеньйори.
Але селянин вже наївся. Жарт сказати – двадцять п’ять пиріжків з начинкою з’їв! А пиріжки великі! З’їв і рот рукавом витер.
– Вибачте, – сказав, – сеньйори, я програв! Не можу сотні з’їсти.
Що тут було!
– Програв! – зашуміла натовп.
– Програв
– Програв! – зраділи сеньйори. – Кличте скоріше лікаря!
А лікар вже тут як тут зі своїми щипцями.
Побачивши його, селянин скорчив таку сумну пику, що сеньйори ще голосніше розреготалися.
– Відкривай рота! – кричать.
Ніби знехотя, відкрив рот селянин, а лікар вхопився за зуб і давай тягнути. Лікар тягне, селянин кричить, а сеньйори сміються. Чим голосніше кричить, тим веселіше сміються. Нарешті витягнув лікар зуб.
Розплатилися сеньйори за пиріжки, заплатили і лікарю скільки потрібно і сказали людям, які все ще юрмилися навколо:
– Бачили дурня? За якісь пиріжки він позбувся зуба!
А селянин у відповідь:
– Ну ні, я зовсім не дурень. Це ви залишилися в дурнях, шановні сеньйори?
– Як ти смієш?!
– Ви платили за пиріжки.
– Платили.
– І лікарю заплатили?
– Сповна.
– Ось і дякую. Цей зуб у мене і справді був хворий! А тепер я ситий і здоровий. Позбавили ви мене відразу від двох нещасть: від голоду і від хворого зуба!
Сказав і пішов своєю дорогою.
Понасували капелюхи до самих очей сеньйори і бігом з площі. А їм услід неслися регіт, свист і насмішки.