Жив у мальовничому селі парубок на ім’я Гриць. Був він вродливий, ставний, чорнобровий, але ледачий – страх! Його улюбленою справою було лежати на печі, плюючи в стелю та рахуючи мух. Мати бідкалася, батько сварився, а Грицеві все одно:
– Робота, – казав він, позіхаючи так, що аж щелепи тріщали, – то не вовк, у ліс не втече. А я ще молодий, мені сили берегти треба.
Дійшло до того, що старі Грицеві чоботи розлізлися, наче гнила солома. Нема в чому навіть на вулицю вийти. Почув він, що на краю лісу, у старій хатині, живе дивний Швець. Казали люди, що він шиє взуття не простою голкою, а променем місяця, і нитки бере з павутиння долі.
Прийшов Гриць до Швеця, босий, мнеться.
– Зший мені, діду, чоботи. Тільки грошей я не маю. Відроблю колись... потім. Глянул Швець на ледаря своїми очима, що світилися, як вуглинки, і всміхнувся хитро.
– Добре, – каже. – Є в мене пара. Тільки вони особливі. Якщо взуєш – мусиш їхню волю виконувати.
Зрадів Гриць, схопив чоботи – червоні сап’янці, м’які, блискучі, самі на ногу просяться. Взув їх і думає: "Оце зараз піду до шинку, похвалюся!"
Вийшов він за ворота, хотів повернути ліворуч, де музики грали й дівчата співали. Та раптом чоботи як смикнуть його праворуч! Гриць упирається, хапається за тин, кричить:
– Ей, ви куди?! Стійте, скажені!
Але чоботи, не звертаючи уваги на ґвалт господаря, потягли його прямісінько в поле, де батькова нива стояла неорана й бур’яном заросла. Принесли вони його на ріллю і стали. Стоять, наче вкопані. Спробував Гриць сісти – не дають, коліна не гнуться. Спробував піти додому – ноги не йдуть. Лише в бік плуга крокують.
– Ох, лишенько! – зрозумів Гриць. – Це ж вони працювати хочуть!
Довелося ледареві братися за плуга. Сонце пече, піт очі заливає, руки, до праці не звиклі, ниють. А чоботи самі по ріллі ходять, крок карбують, тільки встигай за ними! Зорав Гриць ниву до заходу сонця. Тільки тоді чоботи змилостивилися і понесли його додому – втомленого, голодного, але дивно задоволеного.
Наступного ранку Гриць думав на печі відлежатися. Де там! Тільки сонце зійшло, чоботи, що стояли під лавою, почали тупотіти. Стрибнули самі йому на ноги – і гайда в ліс дрова рубати. Потім – на млин мішки носити. Потім – дах перекривати.
Усе село дивувалося:
– Гляньте, люди! Це ж Гриць! Працює, як мураха! І нива в нього найкраща, і двір охайний!
Минув місяць. Гриць змужнів, плечі розправилися, в кишенях гроші забряжчали. І якось уранці прокинувся він ще до сходу сонця. Подивився на свої чарівні сап’янці, що тихо стояли в кутку, і відчув дивне бажання – захотілося йому самому побачити, як сходить пшениця, яку він посіяв.
Взув він чоботи, а вони – звичайні. Не тягнуть, а слухняно йдуть туди, куди господар хоче.
Пішов Гриць до старого Швеця.
– Дякую тобі, діду, – вклонився він, кладучи на стіл мішок із борошном і глечик меду. – Вилікували твої чоботи мене від ліні. Але скажи: чому вони тепер мене не тягнуть?
Швець, примруживши око, відповів:
– Бо раніше, Грицю, чоботи тебе носили, а тепер ти їх носиш. Магія зникає там, де прокидається душа господаря.
З того часу став Гриць найпершим господарем на селі. А ті чоботи він беріг і одягав лише на свята, пам’ятаючи, що справжнє диво – то не чари, а радість від чесної праці.