Ну і бенкет зробили нам вчора в палаці! — сказала одна літня миша іншій миші, якій не довелося побувати на придворному бенкеті.
— Я сиділа двадцять першою від нашого старого мишачого царя, а це не так уже й погано! І чого тільки там не подавали до столу! Зацвівший хліб, шкірку від окосту, лоєві свічки, ковбасу, — а потім все починалося знову. Їжі було стільки, що ми немов два обіда з’їли! А який у всіх був чудовий настрій, як невимушено текла бесіда, якби ти тільки знала! Атмосфера була сама домашня. Ми згризли все дочиста, крім ковбасних паличок — це ті, на яких ковбасу смажать; про них-то і зайшла потім мова, і хтось раптом згадав про суп з ковбасної палички. Виявилося, що чути щось про цей суп чули всі, а от спробувати його, або тим більше зварити самому не доводилося нікому. І тоді було запропоновано чудовий тост за мишку, яка зуміє зварити суп з ковбасної палички, а значить, зможе стати начальницею притулку для бідних. Ну скажи, хіба не гарно придумано? А старий мишачий цар піднявся зі свого трону і заявив привселюдно, що зробить царицею ту молоденьку мишку, яка зварить найсмачніший суп з ковбасної палички. Термін він призначив — рік і один день.
— Що ж, термін достатній, — сказала інша миша. — Але як же його варити, цей самий суп, га?
Так, як його варити? Про це запитували всі миші, і молоді і старі. Кожна була б не проти потрапити в цариці, та тільки ні в кого не було бажання мандрувати по білому світу, щоб дізнатися, як готують цей суп. А без цього не обійтися: сидячи вдома, рецепту не вигадаєш. Але ж не всяка миша може залишити сім’ю і рідний куточок; та й життя на чужині не надто солодке, там не скуштуєш сирної скоринки, не понюхаєш шкірку від окосту, інший раз доведеться і поголодувати, а чого доброго, і в лапи кішці догодиш.
Багато кандидаток в цариці були так стривожені усіма цими міркуваннями, що вважали за краще залишитися вдома, і лише чотири миші, молоді та спритні, але бідні, стали готуватися до від’їзду. Кожна обрала собі одну з чотирьох сторін світу – може хоч якійсь пощастить, – і кожна запаслася ковбасної паличкою, щоб не забути по дорозі про мету подорожі; до того ж паличка могла замінити посох.
На початку травня вони рушили в путь і в травні ж наступного року повернулися назад, але не всі, а тільки три; про четверту не було ні слуху ні духу, а призначений термін вже наближався.
– У будь-якій бочці меду завжди знайдеться ложка дьогтю, – сказав мишачий цар, але все-таки звелів скликати мишей з усієї округи.
Зібратися їм було наказано в царській кухні; тут же, окремо від інших, стояли поруч три миші-мандрівниці, а на місце зниклої безвісти придворні поставили ковбасну паличку, оповиту чорною тканиною. Всім присутнім наказали мовчати, поки не висловляться мандрівниці і мишачий цар не оголосить свого рішення.
Ну, а тепер послухаємо.
Що бачила і чого навчилася перша миша під час свого подорожі
– Коли я вирушила мандрувати по білому світу, – почала мишка, – я, як і багато моїх однолітків, уявляла, що давно вже розжувала і проковтнула всю земну мудрість. Але життя показало мені, що я жорстоко помилялася, і знадобився цілий рік і один день, щоб осягнути істину. Я вирушила на північ і спочатку пливла морем на великому кораблі. Мені говорили, що кухарі на човнах повинні бути винахідливі, проте нашому кухареві, мабуть, не було в цьому абсолютно ніякої потреби: корабельні трюми ломилися від окостів, солонини і прекрасного запліснявілого борошна. Жилося мені чудово, нічого не скажеш. Але поміркуйте самі – чи могла я там навчитися варити суп з ковбасної палички? Багато днів і ночей ми все пливли й пливли, нас хитало і заливало хвилями; але в кінці кінців корабель все-таки прибув в далекий північний порт, і я вибралася на берег.
Ах, як все це дивно: виїхати з рідного куточка, сісти на корабель, який незабаром стає для тебе рідним куточком, і раптом опинитися за сотні миль від батьківщини, в абсолютно незнайомій країні! Мене обступили дрімучі ліси, ялинові і березові, і як жахливо вони пахли! Нестерпно! Дикі трави видавали такий пряний запах, що я все чхала і чхала і думала про ковбасу. А величезні лісові озера! Підійдеш ближче до води – вона здається прозорою, як кришталь; а відійдеш подалі – і ось уже вона темна, як чорнило. В озерах плавали білі лебеді; вони трималися на воді так нерухомо, що спочатку я прийняла їх за піну, але потім, побачивши, як вони літають і ходять, відразу зрозуміла, що це птахи; вони ж з гусячого племені, по ході видно, а від рідні своєї не відречешся! І я поспішила відшукати свою власну рідню – лісових і польових мишей, хоча вони, сказати правду, мало що тямлять по частині частування, а я тільки за цим і поїхала в чужі краї. Коли тут почули про те, що з ковбасної палички можна зварити супу розголос, про це пішов по цілому лісі, – всім це здалося неможливим, ну а мені-то звідки було знати, що я в ту ж ніч пізнаю таємницю приготування супу з ковбасної палички.
Ось кілька ельфів підійшли до мене, і самий знатний сказав, вказуючи на мою ковбасну паличку:
«Це якраз те, що нам потрібно. Кінець загострений чудово! »
І чим довше він дивився на мою палицю, тим більше захоплювався нею.
«Я, мабуть, можу позичити її вам на певний час, але не назавжди», – сказала я.
«Ну звичайно, не назавжди, тільки на час!» – закричали всі, вихопили в мене ковбасну паличку і пустилися з нею, пританцьовуючи, прямо до того місця, де зеленів ніжний мох; там її і встановили. Ельфам, видно, хотілося мати свою травневу жердину, а моя ковбасна паличка так підійшла їм, як ніби її зробили на їхнє замовлення. Вони тут же взялися її наряджати і прибрали на славу. Ось це, скажу вам, було видовище!
Крихітні павучки обвили жердину золотими нитками і прикрасили прапорами і прозорими тканинами. Тканина була така тонка і при місячному світлі сяяла такою сліпучою білизною, що у мене в очах зарябило. Потім ельфи зібрали з крил метеликів різнокольоровий пилок і посипали ним білу тканину, і в ту ж мить на ній засяяли тисячі квітів і діамантів. Тепер мою ковбасну паличку впізнати було не можна – іншого такого травневого стовпа, напевно, в цілому світі не було!
Тут, немов з-під землі, з’явилася незліченна юрба ельфів. На них не було ніякого одягу, але мені вони здавалися ще гарнішими, ніж найошатніший з одягнених. Мене теж запросили поглянути на всю цю пишність, але тільки здалеку, тому що я занадто велика.
«Та так, як ми це тільки що робили, – сказав з посмішкою найзнатніший ельф. – Ти сама все бачила, але навряд чи впізнаєш свою ковбасну паличку ».
«Ах, ось про що вони говорять», – подумала я і розповіла їм все начистоту: навіщо я вирушила подорожувати і чого чекають від мене на батьківщині.
«Ну скажіть, – закінчила я свою розповідь, – який сенс мишачому царю і всьому нашому великому царству від того, що я бачила всі ці чудеса? Адже не можу ж я витрусити їх з ковбасної палички і сказати: «Ось паличка, а ось суп!» Такою стравою не наситишся, хіба що після обіду ».
Тоді ельф провів своїм крихітним пальчиком по пелюстках блакитної фіалки, потім доторкнувся до ковбасної палички і сказав:
«Дивись! Я торкаюся до неї, а коли ти повернешся до палацу свого царя, доторкнися цим своїм дорожнім посохом до теплих царських грудей – і в цю ж мить на паличці розквітнуть фіалки, хоча б на дворі була сама люта холоднеча. Значить, ти повернешся додому не з порожніми руками. А ось тобі і ще дещо ».
Але перш ніж мишка показала це «дещо», вона доторкнулася паличкою до теплих грудей мишачого царя – і дійсно, в ту ж мить на паличці виріс чарівний букет фіалок. Вони так пахли, що мишачий цар наказав декільком мишам, що стояли ближче до вогнища, сунути хвости в вогонь, щоб покурити в кімнаті паленою шерстю: адже миші не люблять запаху фіалок, для їх тонкого нюху він нестерпний.
– А що ще дав тобі ельф? – запитав мишачий цар.
– Ах, – відповіла маленька мишка, – просто він навчив мене одному фокусу.
Тут вона повернула ковбасну паличку – і все квіти миттєво зникли. Тепер мишка тримала в лапі просту паличку і, як диригент піднімаючи її над головою, говорила:
– «Фіалки веселять наш зір, нюх і дотик, – сказав ельф, – але ж залишаються ще смак і слух ».
Мишка початку диригувати, і в ту ж мить почулася музика, проте зовсім не схожа на ту, яка звучала в лісі на святі ельфів: ця музика відразу нагадала всім про шуми в звичайній кухні. Ось це був концерт так концерт! Він почався раптово – немов вітер раптом завив у всіх димарях відразу; у всіх баняках і горщиках раптом закипіла вода і з шипінням полилася через край, а половник застукав по дну мідного казана. Потім так само раптово настала тиша: чулося лише глухе бурмотіння чайника, таке дивне, що не можна було зрозуміти, закипає він чи його тільки що поставили. У маленькому горщику клекотіла вода, і в великому теж, – і вони клекотіли, не звертаючи жодної уваги один на одного, немов збожеволіли. А мишка розмахувала своєю паличкою все швидше і швидше. Вода в котлах клекотіла, шипіла і пінилась, вітер дико завивав, а труба гула: у-у-у! Мишці стало так страшно, що вона навіть впустила паличку.
– Ось так суп! – вигукнув мишачий цар. – А що буде на друге?
– Це все, – відповіла мишка і присіла.
– Ну вистачить, – вирішив мишачий цар. – Послухаємо тепер, що скаже друга миша.
Що розповіла друга миша
– Я народилася в палацової бібліотеці, – почала друга миша. – Мені і всьому моєму сімейству за все життя так жодного разу і не вдалося побувати в їдальні, а вже про комору і говорити нема чого. Кухню я вперше побачила лише під час моєї подорожі та ось ще зараз бачу. По правді кажучи, в бібліотеці нам частенько доводилося голодувати, але зате ми придбали великі знання. І коли до нас дійшли чутки про царську нагороду за суп з ковбасної палички, моя стара бабуся розшукала одну рукопис. Сама вона цей рукопис, правда, прочитати не могла, але чула, як його читали інші, і запам’ятала таку фразу: «Якщо ти поет, то зумієш зварити суп навіть з ковбасної палички». Бабуся запитала мене, чи є у мене поетичний дар. Я за собою нічого такого не знала, але бабуся заявила, що я неодмінно повинна стати поетесою. Тоді я запитала, що для цього потрібно, – бо стати поетесою мені було не легше, ніж зварити суп з ковбасної палички. Бабуся прослухала на своєму віку безліч книг і сказала, що для цього потрібні три речі: розум, фантазія і почуття.
«Добудь все це, і ти станеш поетесою, – закінчила вона, – а тоді напевно звариш суп навіть з ковбасної палички».
І ось я вирушила на захід і стала мандрувати по світу, щоб стати поетесою.
Я знала, що у всякій справі розум – це найважливіше, а фантазія і почуття мають лише другорядне значення, – так що перш за все я вирішила обзавестися розумом. Але де його шукати? «Іди до мурашки і набирайся від нього мудрості», – сказав великий цар юдейський, про це я чула ще в бібліотеці; я жодного разу не зупинилася, поки нарешті не добралася до великого мурашника. Там я причаїлася і стала набиратися мудрості.
Що за поважний народ ці мурахи, і до чого ж вони мудрі! У них все розраховано до дрібниць. «Працювати і класти яйця, – кажуть мурахи, – означає жити в сьогоденні і піклуватися про майбутнє», – і вони так і роблять. Всі мурахи діляться на благородних і робітників. Положення кожного в суспільстві визначається його номером. У цариці мурашок – номер перший, і з її думкою зобов’язані погоджуватися всі мурашки, бо вона вже давним-давно проковтнула всю земну мудрість. Для мене було дуже важливо дізнатися про це. Цариця говорила так багато і так розумно, що її мова навіть здалася мені незрозумілою. Вона стверджувала, наприклад, що у всьому світі немає нічого вище їх мурашника, а тим часом тут же, поруч з ним, стояло дерево куди більш вище, цього, звичайно, ніхто не міг заперечувати, так що доводилося просто мовчати. Якось раз, ввечері, один мураха видерся по стовбуру дуже високо і заблукав на цьому дереві; він, правда, не дістався до верхівки, але заліз вище, ніж будь-коли залазив будь-який інший мураха. А коли повернувся додому і став розповідати, що на світі є дещо і вище їх мурашника, то інші мурахи визнали його слова образливими для всього мурашиного роду і засудили нахабу до намордника і довготривалого одиночного ув’язнення. Незабаром після цього на дерево заліз інший мураха, зробив таку ж подорож і теж розповів про своє відкриття, але більш обережно і якось невиразно; і тому, що він був дуже шанований мураха, до того ж з благородних, йому повірили, а коли він помер, йому поставили пам’ятник з яєчної шкаралупи – на знак поваги до науки.
– Мені часто доводилося бачити, – продовжувала мишка, – як мурахи переносять яйця на спині. Одного разу мураха впустив яйце, і як він не намагався підняти його, у нього нічого не виходило. Не забарились дві інших мурашки і, не шкодуючи сил, почали йому допомагати. Але вони мало не упустили своєї власної ноші, а коли схаменулися, кинули товариша в біді і втекли, бо ж своє добро всякому дорожче чужого. Цариця мурах побачила в цьому зайвий доказ того, що мурахи мають не тільки серце, а й розум. «Обидва ці якості ставлять нас, мурах, вище всіх розумних істот, – сказала вона. – Розум, втім, варто на першому місці, і я наділена ним більше всіх! » З цими словами цариця велично піднялася на задні лапки, і я проковтнула її; вона так відрізнялася від інших, що помилитися було неможливо. «Іди до мурашки і набирайся у нього мудрості!» – я і увібрала в себе мудрість разом із самою царицею.
Потім я підійшла ближче до великого дерева, яке росло біля мурашника. Це був високий, розлогий дуб, мабуть дуже старий. Я знала, що на ньому живе жінка, яку звуть дріадою. Вона народжується, живе і вмирає разом з деревом. Про це я чула ще в бібліотеці, а тепер своїми очима побачила лісову діву. Помітивши мене, дріада голосно скрикнула: як і всі жінки, вона дуже боялася нас, мишей; але у неї були на це набагато вагоміші причини, ніж у інших: адже я могла перегризти коріння дерева, від якого залежала її життя. Я заговорила з нею ласкаво і привітно і заспокоїла її, а вона посадила мене на свою ніжну ручку. Дізнавшись, навіщо я вирушила мандрувати по світу, вона підказала мені, що, можливо, я в той же вечір добуду один з тих двох скарбів, які мені залишилося знайти. Дріада пояснила, що дух фантазії – її добрий приятель, що він прекрасний, як бог кохання, і подовгу відпочиває під покровом зелених гілок, а гілки тоді шумлять над ними обома голосніше звичайного. Він називає її своєю улюбленою дріадою, говорила вона, а її дуб – своїм улюбленим деревом. Цей вузлуватий, могутній, прекрасний дуб припав йому до душі. Його коріння сягає глибоко в землю, а стовбур і верхівка тягнуться високо до неба, їм відомі снігові холодні хуртовини, і буйні вітри, і гарячі промені сонця.
«Так, – продовжувала дріада, – там, на верхівці дуба, співають птахи і розповідають про заморські країни. Тільки одна гілка на цьому дубі засохла, і на ній звив собі гніздо лелека. Це дуже красиво, і до того ж можна послухати розповіді лелеки про країну пірамід. Духу фантазії все це дуже подобається, а іноді я і сама розповідаю йому про життя в лісі: про той час, коли я була ще зовсім маленькою, а деревце моє ледь піднімалося над землею, так що навіть кропива затуляла від нього сонце, і про все , що було з тих пір і до цього дня, коли дуб виріс і зміцнів. А тепер послухай мене: сховайся під кущ і пильнуй. Коли з’явиться дух фантазії, я при першому ж зручному випадку вирву у нього з крила пір’їнку. А ти підбери це перо – кращого немає ні у одного поета! І більше тобі нічого не потрібно ».
– З’явився дух фантазії, перо було вирвано, і я його отримала, – продовжувала мишка. – Мені довелося опустити його в воду і тримати там до тих пір, поки воно не розм’якло, а тоді я його згризла, хоча воно було не дуже поживним. Так, нелегко в наші дні стати поетом, спочатку потрібно багато чого переварити. Тепер я придбала не тільки розум, але і фантазію, а з ними мені вже нічого не коштувало знайти і почуття в нашій власній бібліотеці. Там я чула, як одна велика людина говорила, що існують романи, єдине призначення яких – позбавляти людей від зайвих сліз. Це свого роду губка, яка всмоктує почуття. Я згадала кілька подібних книг. Вони завжди здавалися мені особливо апетитними, тому що були так зачитані і засалені, що, напевно, ввібрали в себе ціле море почуттів.
Повернувшись на батьківщину, я вирушила додому, в бібліотеку, і відразу ж взялася за великий роман – вірніше, за його м’якоть, або, так би мовити, сутність; шкірку ж, тобто обкладинку, я не чіпала. Коли я переварила цей роман, а потім ще один, я раптом відчула, що в мене всередині щось заворушилося. Тоді я з’їла ще шматочок від третього роману – і стала поетесою. Я так і сказала всім. У мене почалися головні болі, кольки в животі – взагалі де у мене тільки не боліло! Тоді я стала думати: що б таке розповісти про ковбасну паличку? І негайно ж в голові у мене закрутилося безліч всяких паличок – так, у мурашиної цариці, як видно, розум був незвичайний! Спочатку я раптом ні з того ні з сього згадала про людину, яка, взявши в рот чарівну паличку, ставав невидимкою; потім згадала про «палочку-виручалочку», потім про те, що «щастя не палиця, в руки не візьмеш»; потім – що «будь-яка палиця з двома кінцями»; нарешті про все, чого бояться «як собака палиці», і навіть про «паличну дисципліну»! Отже, всі мої думки зосередилися на всіляких палицях і паличках. Якщо ти поет, то зумій оспівати і просту палицю! А я тепер поетеса, і не гірше за інших. Відтепер я зможу кожен день пригощати вас розповіддю про яку-небудь паличку – це і є мій суп!
– Послухаємо третю, – сказав мишачий цар.
– Пі-і, пі-і! – почулося за дверима, і в кухню стрілою влетіла маленька мишка, четверта за рахунком, – та сама, яку всі вважали загиблою. Похапцем вона перекинула ковбасну паличку, оповиту чорною тканиною. Вона бігла день і ніч, їхала по залізниці товарним потягом, на який ледь встигла вскочити, і все-таки мало не запізнилася. По дорозі вона втратила свою ковбасну паличку, але язик зберегла, і ось тепер, вся скуйовджена, протиснулася вперед і відразу ж почала говорити, немов тільки її одну і чекали, тільки її і хотіли послухати, немов на ній одній весь світ клином зійшовся. Вона тріщала без угаву і з’явилася так несподівано, що ніхто не встиг її зупинити вчасно, і мишці вдалося виговоритися до кінця. Що ж, послухаємо і ми.
Що розповіла четверта миша, яка говорила після другої
– Я відразу ж попрямувала в величезне місто. Як воно називається, я, втім, не пам’ятаю: у мене погана пам’ять на імена. Прямо з вокзалу я разом з конфіскованими товарами була доставлена в міську ратушу, а звідти побігла до тюремника. Він багато розповідав про в’язнів, особливо про одного з них, який потрапив до в’язниці за необережно сказані слова. Було зготована гучна справа, але в загальному-то вона і виведеного яйця не варта. «Вся ця історія – просто суп з ковбасної палички, – заявив тюремник, – але за цей суп бідоласі, чого доброго, доведеться поплатитися головою». Зрозуміло, що я зацікавилася цим в’язнем, і, знайшовши хвилинку, прослизнула до нього в камеру: адже немає на світі таких замкнених дверей, під якими не знайшлося б щілини для мишки. У ув’язненого були великі блискучі очі, бліде обличчя і довга борода. Лампа його кіптявила, але стіни вже звикли до цього і чорнішими стати не могли. В’язень дряпав на стіні картинки і вірші, білим по чорному, але я їх не
розглядала. Він, мабуть, нудьгував, і я була для нього бажаною гостею, тому він підманював мене хлібними крихтами, посвистував і говорив мені ласкаві слова. Напевно, він дуже мені зрадів, а я відчула до нього симпатію, і ми швидко заприятелювали. Він ділив зі мною хліб і воду, годував мене сиром і ковбасою – словом, жилося мені там чудово, але найприємніше мені було те, що він дуже полюбив мене. Він дозволяв мені бігати по руках, навіть залазити в рукава і дертися по бороді; він називав мене своїм маленьким другом. І я його теж дуже полюбила, адже справжня любов має бути взаємною. Я навіть забула, навіщо вирушила мандрувати по світу, забула і свою ковбасну паличку в якійсь щілини, – напевно, вона там лежить до сих пір. Я вирішила не залишати мого нового друга: адже піди я від нього, у бідолахи не залишилося б нікого на світі, а цього він би не витримав. Втім, я-то залишилася, та він не залишився. Коли ми бачилися з ним в останній раз, він здавався таким сумним, дав мені подвійну порцію хліба і сирних шкірок і послав мені на прощання повітряний поцілунок. Він пішов – і не повернувся. Нічого більше мені так і не вдалося про нього дізнатися.
Я згадала слова тюремника: «сфабрикувати суп з ковбасної палички». Він спершу теж поманив мене до себе, а потім посадив в клітку, яка крутилася, як колесо. Це просто жах що таке! Біжиш і біжиш, а все на з місці, і все над тобою потішаються.
Але у тюремника була чарівна маленька внучка з золотистими кучерями, сяючими очима і ротиком, що постійно сміявся.
– Бідна маленька мишка, – сказала вона одного разу, заглянувши в мою противну клітку, потім відсунула залізну засувку – і я тут же вискочила на підвіконня, а з нього стрибнула в ринву. «Вільна, вільна, знову вільна!» – раділа я і навіть забула від радості, навіщо я сюди прибігла.
Однак ставало темно, насувалася ніч. Я влаштувалася на нічліг в старій вежі, де жили сторож та сова. Спочатку я трохи побоювалася їх, особливо сови – вона дуже схожа на кішку, і, крім того, у неї є один великий недолік: як і кішка, вона їсть мишей. Але ж хто з нас не помиляється! На цей раз помилилася і я. Сова виявилася вельми поважною й освіченою особою. Багато що побачила вона на своєму довгому віку, знала більше, ніж сторож, і майже стільки ж, скільки я. Її совята брали всякі дрібниці занадто близько до серця. «Не варіть супу з ковбасної палички, – повчала їх в таких випадках стара сова – не галасуйте через дрібниці», – і більше не лаяла їх! Вона була дуже ніжною матір’ю. І я відразу ж відчула до неї таку довіру, що навіть пискнула зі своєї щілини. Це їй дуже лестило, і вона обіцяла мені своє заступництво. Жодній тварині вона відтепер не дозволить з’їсти мене, і вже краще зробить це сама, ближче до зими, коли більше нічого буде їсти.
Сова була дуже розумна. Вона, наприклад, довела мені, що сторож не міг би сурмити, якби у нього не було рогу, який висить у нього на поясі. А він ще величається і уявляє, що він нітрохи не гірше сови! Так що з нього взяти! Воду він решетом носить! Суп з ковбасної палички! .. Тут-то я і попросила її сказати, як його треба варити, цей суп. І сова пояснила: «Суп з ковбасної палички – це всього лише приказка; кожен розуміє її по-своєму, і кожен думає, що він має рацію. А якщо толком у всьому розібратися, то ніякого супу і немає ». – “Як ні?” – здивувалася я. Ось так новина! Так, істина не завжди приємна, але вона понад усе. Те ж саме сказала і стара сова. Подумала я, подумала і зрозуміла, що якщо я привезу додому вищу істину, то це буде набагато цінніше, ніж якийсь там суп. І
я поспішила додому, щоб скоріше піднести вам вищу і кращу – істину. Миші – народ освічений, а мишачий цар освіченіші всіх своїх підданих. І він може зробити мене царицею в ім’я істини.
– Твоя істина- брехня! – вигукнула миша, яка ще не встигла висловитися. – Я можу зварити цей суп, й зварю!
Як варили суп…
– Я нікуди не їздила, – сказала третя миша. – Я залишилася на батьківщині – це надійніше. Нема чого хитатися по білому світу, коли все можна дістати у себе вдома. І я залишилася! Я не водилася зі всякою нечистю, щоб навчитися варити суп, не ковтала мурах і не приставала до сови. Ні, до всього я дійшла сама, своїм розумом. Поставте, будь ласка, котел на плиту. Ось так! Налийте води, та побільше. Добре! Тепер розведіть вогонь. Дуже добре! Нехай вода кипить, нехай завирує білим ключем! Киньте в котел ковбасну паличку … Будьте ласкаві, ваша величносте, сунути в окріп свій царствений хвіст і злегка помішати ним суп! Чим довше ви будете мішати, тим наваристіший буде бульйон, – адже це ж дуже просто. І не треба ніяких приправ – тільки сидите собі та помішуйте хвостиком! Ось так!
– А чи не можна доручити це комусь іншому? – запитав мишачий цар.
– Ні, – відповіла мишка, – ніяк не можна. Адже вся сила в царському хвості!
І ось вода закипіла, а мишачий цар примостився біля котла і витягнув хвіст, – так миші зазвичай знімають вершки з молока. Але як тільки царський хвіст обдало гарячою парою, цар миттю зіскочив на підлогу.
– Ну, бути тобі царицею! – сказав він. – А з супом давай зачекаємо до нашого золотого весілля. Ось зрадіють бідняки в моєму царстві! Але нічого, нехай поки чекають та облизуються, вистачить їм часу на це.
Зіграли весілля. Та тільки багато мишей вертаючись додому бурчали:
– Ну, хіба це суп з ковбасної палички? Це скоріше суп з мишачого хвоста!
Вони вважали, що деякі подробиці з розказаного трьома мишами були передані, загалом, непогано, але, мабуть, все потрібно було розповісти зовсім інакше. Ми б про це розповідали так-то або ось так.
Втім, це критика, а у критиків завжди задній розум міцний.
Ця історія обійшла весь світ, і думки про неї розділилися; але сама вона від цього нітрохи не змінилася. Вона правдива в усіх подробицях від початку до кінця, включаючи і ковбасну паличку. Ось тільки подяки за казку краще не чекай, все одно не дочекаєшся