Була на світі вогняна гора. У цій горі жив чарівник. Чарівника звали Фудзі-сан. Йому дуже подобалося жити в цій горі.
– Тут затишно і тепло! – казав він щоразу, ставлячи на вершину гори чайник.
Коли чайник кипів, навколишні жителі бачили, як з гори йде пара, і казали:
– Дивіться! Фудзі-сан знову збирається пити чай.
І от якось, коли Фудзі-сан сів на вершину гори і подивився вниз, він побачив, що до нього в гості йде маленький дракон.
– Здається, це Ендрю! – подумав він. – Мабуть, йде чай пити.
Ендрю – так звали дракона, який жив зі своєю бабусею в печері біля підніжжя гори.
А треба вам сказати, що бабуся дракона була найсимпатичнішою з усіх Драконових бабусь. Понад усе вона любила випити чашечку чаю. Але вона була дуже старенька і не могла сама піднятися на гору. От Ендрю й надумав сходити до чарівника по чашку чаю для бабусі.
Але чим вище він підіймався на гору, тим гарячіше ставало під ногами. Нарешті стало так гаряче, що далі йти він просто не міг.
Довелося йому спуститися назад у долину. Там він наламав товстих гілок і зробив собі ходулі. Шість гілок – для кожної лапи по ходулі. Потім знову поліз на гору.
Тепер він не відчував гарячої землі під ногами і досить швидко дістався до вершини.
Чарівник пригостив його чаєм з пирогом. А Ендрю розповів Фудзі-сану про свою бабусю і про те, як їй хочеться випити гарячого чаю.
– Я із задоволенням дам їй чашку чаю, – сказав Фудзі-сан. – Але ж він охолоне, поки ти доберешся до печери.
І замість чашки чаю він дав Ендрю великий чайник, дуже милий маленький зелений чайничок для заварки, дві чашки і чай.
– Ось, тримай! – сказав він. – Тепер можеш готувати чай, коли тобі тільки заманеться.
– Дуже-дуже дякую! – сказав Ендрю. – Бабуся буде просто щаслива.
І він вже зібрався було йти, але згадав, що їм нема на чому кип’ятити воду для чаю.
– То візьми вогню з моєї гори – запропонував чарівник.
– Боюся, я все не донесу, – сказав Ендрю. – У мене ж всі лапи зайняті чашками і чайниками.
Чарівник на хвилину замислився, а потім сказав:
– Гаразд, зроблю диво. Закрий очі, вдихни і рахуй до десяти.
Ендрю виконав усе як треба.
– Тепер видихни, – сказав чарівник.
Ендрю видихнув що було сили, і з його пащі вирвався вогонь. Він мало не закашлявся. Але загалом йому це сподобалося.
– Тепер я справжній дракон, – зрадів він. – Справжній вогнедишний дракон. Дякую, Фудзі-сан!
Він попрощався і пішов додому, до своєї печери. Тут він налив у чайник води…
дихнув на нього вогнем, і чайник швидко закипів.
Ендрю заварив чай і відніс бабусі чашку чаю.
– Дякую, Ендрю, – сказала вона. – Я дуже люблю чай!
Так воно й повелося – тільки-но дракони припиняють вивергати вогонь у казках, вони йдуть додому і кип’ятять чай для своїх бабусь.