Пас якось пастух овець на горі. Раптом з високості ринув на отару орел, ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.
Побачила все ворона та й думає: «Бач як легко здобув орел поживу. Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в нього розуму більше? Схоплю і я вівцю».
Полетіла вона до отари, покружляла над нею і кинулася до барана. Та коли вчепилася йому у спину, заплуталась у вовні і замість злетіти, впіймавши здобич, сама спіймалася. Засіпалась ворона, щоб звільнитися. Що дужче рвалася, що більше старалася, то дужче заплутувалася.
Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і подумав, що неподалік є птах, Але чомусь він дуже тріпочеться? Пішов поглянув і побачив ворону на баранячій спині.
— Оце так! — здивувався пастух. — Що це ти, пані вороно, робиш з моїм бараном?
Схопив кумасю, виплутав із вовни та й повисмикував пір’я з крил. Потім прив’язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи побачивши ворону.
— Що це за птах, тату, ми такого ще не бачили.
— Це ворона, але вона хоче стати орлом. Видно забула про те, що орел великий та дужий, а вона — звичайний собі птах. Тому сьогодні й попалась. Отож, діти, будьте завжди самі собою, не намагайтесь наслідувати інших.