Жили в одному селі дві сварливі сусідки. Варто було їм тільки побачити одна одну, як між ними починалася суперечка. А де суперечка – там і сварка, а сварку – це кожен знає – легше почати, ніж закінчити.
І чим більше вони сварилися, тим зліші ставали. До того дійшло, що не встигне ще одна рота відкрити, як друга вже готова вчепитися їй у волосся.
Нарешті і сперечатися їм стало не про що.
Тоді дісталися вони до своїх чоловіків. А чоловіки у них були як раз їм під пару – хоч кіл їм на голові теши. Ось вони і почали сперечатися, чий чоловік дурніший.
Одна каже:
– Мій!
Друга:
– Ні, мій!
Одна кричить:
– Так у мого розуму не більше, ніж у троля!
Друга у відповідь:
– А у мого – розуму ще менше, ніж у троля!
Одна хвалиться:
– Так моєму скажи, що глечик – це сокира, він і повірить.
Друга не здається:
– Це що! – каже. – Моєму накажи голкою з ниткою землю орати – він й піде.
І одна другій, не поступається ні півслова.
Тоді одна з них і каже:
– Давай спробуємо, хто з нас спритніше обдурить чоловіка, тоді і видно буде, хто з них дурніший.
На тому і порішили. Пошепталися про щось і розійшлися по домівках.
Ось повернувся чоловік однієї господині з лісу, а вона і каже:
– Що це з тобою, чоловіче? На тобі лиця немає! Захворів, видно?
– Ще що вигадала – захворів! Я здоровий!
– Ні, від мене нічого не приховаєш! Відразу видно, що тебе лихоманка б’є. Іди лягай швидше!
– Та чого мені лежати! Ти б мені вечеряти дала…
– Яка там вечеря! Сам на ногах ледь тримаєшся. Ось-ось впадеш. Не дай боже – і кінець тобі прийде.
І так вона над ним голосила, так клопотала, що йому і справді стало не по собі: то в жар кине, то в холод. А дружина на нього все насідає і насідає. Нарешті поклала вона його, веліла руки на грудях схрестити, очі закрити, а сама бігає взад-вперед і примовляє:
– Ой, біда яка! Помирає мій чоловік! Як є помирає! Ось вже і помер. Зовсім помер. І не ворушиться.
Слухає її чоловік і диву дається. Як це він помер, коли все чує? І рукою-ногою ворушить потихеньку. А вже їсти хоче – ну прямо до смерті! Так би і з’їв все, що в коморі заховано. Тільки про це і думати нічого. Раз дружина сказала, що помер, – значить, помер.
Тим часом інша господиня ось що затіяла. Як тільки побачила вона з віконця, що чоловік йде додому, сіла вона посеред хати і давай руками перед собою махати, ніби гребенем шерсть чеше.
– Що це ти, жінко, придумала? – каже чоловік. – Прясти на прядці без колеса – одна тільки забава, а вже чесати шерсть без шерсті – просто бабина дурість.
– А що ж я чешу, по-твоєму? – каже дружина.
– А нічого, крім язика, – каже чоловік.
– Ось відразу видно, що сам ти дурний, – каже дружина. – Очі у тебе є? Глянь, шерсть у мене яка тонка! Ніде такої не знайти. І ціни їй немає. Всякий, хто розуміється, таку шерсть з руками б у мене відірвав. А я її для тебе припасла.
Тут підсунула вона прядку і закрутила колесо.
Прядка дзижчить, а господиня в повітрі руками перебирає, немов і справді пряде шерсть.
– З розуму ти поїхала – каже чоловік. – Нащо даремно колесо крутиш?
– Як це даремно? Глянь, яка тоненька нитка йде – як павутина. А вже міцна – не розірвати. Недарма кажуть: де тонко, там не рветься.
Скінчила вона прясти, стала ткати. Руками в повітрі покрутила і зняла з ткацького верстата тканину, якої не було. Розтягла її на столі і взялася за ножиці. Кроїть, ріже, шиє, ножиці клацають, а голка так і миготить.
– Ну, – каже нарешті, – ось тобі нове вбрання. – І руки вгору підняла, ніби вішає одежу на стіну.
Чоловік тільки плечима знизує, а сперечатися більше не сперечається. Може, і дійсно очі у нього погано бачать? ..
Другого дня вранці розбудила дружина чоловіка і каже:
– Сусід наш, Нордігорен, помер. Одягай новий одяг, йдемо, зараз ховати будуть.
І простягає руки, ніби подає йому.
– А одяг де? – запитує чоловік.
– А очі твої де? Одягай швиденько. Що мені з тобою, як з малою дитиною, возитися?
Став чоловік одягатися, руки-ноги піднімає, опускає, а дружина навколо нього ходить і примовляє:
– Ну й добре зшито!
Так і вийшов на вулицю. Самому соромно на люди показатися, а чує, як дружина свою роботу нахвалює, хоробріше крокує.
Ось і будинок Нордігорена. А в хаті повно народу.
Ну, коли побачили його ті, хто прийшов віддати останню шану покійному, печаль їхня не стала більшою. Одні в кулак фиркають, інші голосно регочуться.
А небіжчик чує, що всі навколо сміються, не втерпів: трішки відкрив очі щілинки. Так як розрегочеться на повний голос, навіть труна під ним застрибала.
– Ось це здорово! – каже. – Ула Серігорен з горя, що я помер, одягнутися забув!
Народ так і ахнув: небіжчик заговорив! Позадкували всі з хати – від гріха подалі, – а Ула Серігорен запитує приятеля:
– Це що ж таке? Хто ж тебе живцем у домовину уклав?
– А хто тебе без одежі з дому відпустив?
– Так з моєю дружиною хіба посперечаєшся? – каже один. – Вона не те що живому – мертвому голову задурить.
– А мою хіба переговориш, – зітхнув інший. – Як заладить своє, так забудеш, на якому ти світі живеш.
Побалакали вони, побалакали і надумали, як їм провчити своїх дружин. І це було найрозумніше, що вони зробили за все своє життя.
А якщо ви хочете знати, що ж вони придумали, запитайте про це у березового віника.