Був собі колись один селянин і, звичайно, мав жінку. І не було в них ані чим засіяти поле, ані грошей на зерно. Довелося вести на ярмарок єдину корову, щоб продати її і купити якогось зерна. Селянин зібрався вести корову до міста, але жінка побоялася його пускати: мовляв, ще прогуляє там усі гроші, то не буде ні корови, ні зерна. Отож повела вона сама корову на ярмарок, та ще й прихопила на продаж курку.
Дійшла вона до міста й зустріла різника.
– Ти продаєш корову, жінко? – спитав він.
– Продаю,– відповіла жінка.
– Що ж ти за неї правиш?
– Корову я віддам за один таляр, а за курку хочу десять,– відповіла жінка.
– Ну, корову за таляр я куплю,– сказав різник,– А курку продаси комусь іншому за десять талярів.
Жінка продала корову, отримала один таляр, але в місті не знайшлося нікого, хто б заплатив їй за курку десять талярів. Тому вона повернулася до різника та й каже:
– Я ще й досі не продала курки. Доведеться тобі її взяти, бо ти купив корову.
– Ну нічого, не журися,– сказав різник.
Він запросив її до столу, добре пригостив, жінка наїлася, лягла та й заснула.
Поки вона спала, різник викупав її в діжці з дьогтем, а тоді поклав у пір’я.
Прокинулась жінка, дивиться – а вона вся в пір’ї. Здивувалась вона та й питає сама себе:
– Це я, чи не я? Ні, наче не я, а якась велика чудернацька птаха. Як же мені дізнатися напевне, чи це я, чи не я? О, знаю, якщо теля буде лизати мене, а собака лащитись, коли я прийду додому, то це я.
Приходить жінка додому, а собака як побачив її, та й ну гавкати, рватися з ланцюга, наче на подвір’я зайшов злодій.
– Ні, тепер я знаю, що це не я,– сказала жінка, але про всяк випадок пішла ще до теляти.
Зайшла вона до хліва, а теля рветься на прив’язі, відвертає від жінки голову, бо йому сморід дьогтю дух забиває.
– Ні, це таки не я, а якась велика чудернацька птаха,– сказала жінка. – То, може, я й полечу?
Вона вилізла на дах хліва й замахала руками, немов крильми.
Побачив селянин, що робить жінка, взяв рушницю й почав цілитись у неї.
– Ой, чоловіче, не стріляй, це я! – гукнула жінка.
– Коли це ти,– сказав селянин,– то не стовбич там, як опудало, а злазь і давай гроші за корову, щоб якнайшвидше купити зерна.
Жінка злізла додолу, але ніяких грошей у неї не було, бо той таляр, який їй дав за корову різник, вона згубила.
Почув це чоловік та й каже:
– Ти стала ще дурніша, як була.
Розсердився він та й пішов геть із дому. І сказав жінці, що повернеться хіба аж тоді, коли зустріне ще трьох таких дурних жінок, як вона.
Ішов селянин, ішов і невдовзі побачив на одному подвір’ї жінку, що раз по раз бігала з порожнім решетом до нової хати. І кожного разу, коли забігала, прикривала решето фартухом, ніби там щось було, а в хаті висипала те щось додолу.
– Що це ви робите, жінко? – спитав селянин.
– Та хочу наносити до хати трохи сонця,– відповіла жінка,– але не знаю як. Бо коли я надворі, в решеті є сонце, а коли зайду до хати, воно десь дівається. У старій хаті в мене було доволі сонця, хоч я й не носила його. Якби мені хтось дав сонця до нової хати, я б заплатила йому триста талярів.
– Якщо у вас є сокира,– сказав селянин,– то я вам добуду сонця.
Жінка знайшла йому сокиру, і він прорубав пройми на вікна, бо теслі забули про них. І відразу туди засвітило сонце, а він отримав триста талярів.
– Це перша,– сказав сам до себе селянин і пішов далі.
Ішов він, ішов і невдовзі почув з однієї хати страшний гвалт. Селянин зайшов до хати і бачить: стоїть жінка й гамселить свого чоловіка по голові. А на чоловікові тому натягнена сорочка, але без вирізу, в який пролазила б голова.
– Ви що, хочете вбити його, жінко? – спитав селянин.
– Та ні, хочу тільки вибити в цій новій сорочці дірку, щоб він мав куди просунути голову,– відповіла жінка.
А чоловік знов залементував:
– Ох, поможіть нещасному в новій сорочці! Коли б хтось навчив мою стару якось інакше зробити отвір у сорочці, я б заплатив йому триста талярів.
– Я зараз навчу вас, дайте лишень ножиці,– сказав селянин.
Йому дали ножиці, він вирізав ними в сорочці отвір на голову, поклав у кишеню ще триста талярів та й пішов далі.
– Це друга,– сказав він сам до себе, коли вийшов з хати.
Ішов селянин, ішов, притомився й завернув до однієї хати відпочити.
– А звідки ви йдете, що так стомилися? – спитала господиня.
– З дурного світу,– відповів селянин.
– З того світу? – недочула господиня. – То, може, ви знаєте мого першого чоловіка? Він уже давненько на тому світі.
– Так, добре знаю,– відповів селянин.
– Розкажіть, як йому там ведеться,– попросила господиня.
– Та не найкраще,– сказав селянин. – Він ходить по заробітках, весь обносився, а в кишенях вітер гуляє.
– Що ж мені зробити, щоб він так не мучився? – забідкалась господиня. – Він же залишив після себе стільки добра! На горищі лежить повно його одягу незношеного, а он стоїть скринька з грішми. Заберіть йому все це, я дам ще й воза з конем, щоб вам не важко було нести. Та й йому самому кінь знадобиться, хай не ходить на роботу пішки, не такий він бідний.
Селянин набрав повну підводу одягу, прихопив скриньку з блискучими срібняками, доклав ще харчів, скільки йому було треба, сів на передок та й поїхав своєю дорогою.
– Оце третя,– сказав він сам до себе, коли вже жінка не могла його почути.
А неподалік від хати другий чоловік тієї жінки орав поле. Побачив він, що з подвір’я якийсь чужинець вивозить цілий віз добра, кинув плуга й побіг до жінки спитати, хто то поїхав від них їхнім сивим конем.
– О, це чоловік із того світу,– відповіла жінка. – Він сказав, що моєму першому чоловікові там дуже погано ведеться, він ходить по заробітках, геть обносився і не має грошей. То я передала йому той одяг, що він не доносив, і скриньку зі срібняками.
Чоловік відразу збагнув, що й до чого, осідлав другого коня і чимдуж кинувся доганяти воза.
А селянин, що мав передати добро на той світ, почув за собою гонитву, завернув у лісок, сховав там воза, висмикнув у коня жмут шерсті з хвоста і швиденько побіг на пагорб. Там він почепив шерсть на березу, а сам ліг долі на траву і звернув очі до неба.
– Ото диво! – почав він промовляти сам до себе, коли до нього над’їхав другий чоловік. – Я такого зроду не бачив. І ніколи більше не побачу!
Другий чоловік зупинився, задер і собі голову, але в небі нічого не було видно. «Може, це якийсь божевільний?» – подумав він і запитав його:
– Чого це ти розлігся тут і витріщився в небо?
– Ох, я такого дива зроду не бачив,– відповів селянин. – Якийсь чоловік поїхав просто до неба сивою кобилою. Он на березі зачепилося трохи шерсті, а он у хмарах ще видно кобилу.
Другий чоловік глянув на хмари, тоді на чужинця і сказав:
– Нічого я не бачу, тільки жмут шерсті на березі.
– Певне, що не бачиш, бо звідти не видно,– сказав селянин. – А ти ходи сюди, ляж і дивися просто вгору, нікуди не відводь очей.
Другий чоловік ліг, утупив очі в небо й почав так пильно дивитись, що в нього аж сльози виступили. А селянин тим часом сів на коня, прихопив воза, схованого в ліску, і втік разом з усім. Почув другий чоловік тупіт коней і торохтіння коліс, схопився на ноги, але поки надумав доганяти втікача, того вже й слід пропав.
Так і він пошився в дурні, не тільки його жінка.
Прийшов другий чоловік додому, а жінка й питає, де він дів коня.
– Віддав і його твоєму покійному чоловікові. Думаю собі, нащо йому трястися на возі. Хай продасть воза та купить собі карету.
– Дякую тобі. Я й не сподівалася, що ти такий добрий,– сказала жінка.
Повернувся додому й селянин, що за свою подорож зібрав шістсот талярів, підводу всякого добра та скриньку зі срібняками. Приїхав і бачить – усе його поле виоране й засіяне.
– Звідки ти взяла зерна? – спитав він жінку.
– О, недарма ж кажуть: що посієш, те й пожнеш. От я й посіяла ту сіль, що в нас у коморі стояла. Аби тільки дощ, щоб вона гарно зійшла. Продамо і матимем гроші на хліб.
– Дурна ти була, дурна й будеш довіку,– сказав селянин. – Та бачу, інші жінки теж не розумніші за тебе.