Два селянина – Ван Та й Чжан Сань – посіяли восени на своїх полях пшеницю. Поля їх були поруч. Скоро з’явилися дружні і сильні паростки пшениці. Поля лежали, як оксамитові килими веселого смарагдового кольору.
Але ось настали холоди, наближалася зима.
– Ой, як холодно нам! – заговорили ніжні паростки пшениці. – Хто б укрив і зігрів нас! Ми зовсім замерзнемо зимою.
А сніжинки, що вже літали в повітрі, відповіли їм:
– Не бійтеся, паростки, не замерзнете ви взимку! Скоро багато-багато сніжинок впаде на землю, щоб врятувати вас від холоду.
Тут сніг повалив пластівцями і вкрив зелені паростки білою пуховою ковдрою. Паростки зігрілися під нею і заснули до весни.
Навесні стало тепло, сніг танув, і вода вмила паростки пшениці. Вони прокинулися і стали з новою силою швидко рости.
Та навесні на полі росла не тільки пшениця не дрімали і бур’яни. Вони не відставали від пшениці.
Одного разу прийшли подивитися на свою пшеницю господарі цих полів – Ван Та й Чжан Сань. Ван Та тільки глянув на своє поле, побачив, що пшениця росте пишна, жирна, і дуже зрадів. Він швидко повернувся додому і похвалився дружині і сусідам:
– Краще моєї пшениці ні у кого немає!
А Чжан Сань підійшов до свого поля, теж помилувався пшеницею, потім обійшов поле навколо, уважно придивляючись. І раптом серед пшениці він помітив багато бур’янів, які важко було розгледіти з першого погляду. Він відразу почав шукати ці бур’яни, виривати їх і викидати з поля.
З тих пір через кожні два-три дні Чжан Сань приходив на поле і знову, і знову очищав його від бур’янів. Він добре знав, що якщо залишити бур’яни, вони заглушать пшеницю.
А Ван Та жодного разу більше не був на своєму полі.
«Якщо моя пшениця зійшла краще за всіх, то і врожай у мене буде більше всіх», – думав він.
А бур’яни на його полі оголосили війну пшениці. Вони швидко-швидко стали тягнутися вгору, до сонця. Ось вони вже переросли пшеницю і з усіх боків тіснили її.
Пшениця охляла, схудла, немов потрапила до рук злої мачухи. Скоро її вже й не видно було. Переможці-бур’яни гордо підняли свої голови: їм жилося ситно і привільно на полі Ван Та, вони нічого не боялися і весело шелестіли своїм листям.
А на полі Чжан Саня вцілів тільки один-єдиний бур’ян. Він сховався в пшениці і боявся навіть висунути свою голову.
Одного разу, коли Чжан Сань оглянув своє поле і пішов додому, бур’ян підняв голову і озирнувся. Так, він був один на всьому полі. Бур’ян важко зітхнув і сказав:
– Який жахливий у нас господар! Кожен день він приходить і безжально вириває нас із землі і викидає з поля. Що робити? Якщо я нічого не придумаю для порятунку, він мене завтра знайде і знищить.
Його зітхання й розмову почули бур’яни сусіднього поля.
– Що ти так важко зітхаєш? – запитали вони його. – Що у тебе за горе! Може ми тобі допоможемо?
– Тихіше! Тихіше! – прошепотів бур’ян з поля Чжан Саня. – Мій господар почує і відразу погубить мене. Порадьте мені краще, що робити?
Бур’яни з поля Ван Та повернули свої горді голови в бік поля Чжан Саня. Там бур’янів не було. На чистій, розпушеній землі буйно росла пшениця; вона вже колосилася і заглушала останній бур’ян.
І всі бур’яни з поля Ван Та хором закричали:
– Тобі вже не врятуватися! Ти приречений, але своїх дітей ти можеш ще врятувати. Перекидай свої насіння на наше поле. Тільки тут вони зможуть рости – адже тут добрий господар!
Восени Ван Та зібрався їхати на поле збирати урожай. Він запряг у віз волів, узяв з собою синів і поїхав. Але, побачивши своє поле, Ван Та застиг від жаху: там росли тільки бур’яни! І вони вже встигли посіяти свої насіння на майбутній рік!
А Чжан Сань зібрав зі свого поля багатий урожай і насипав повні засіки золотистого великого зерна.