Про білочку та зайчика, веселих пустунів
Живуть собі в лісі друзі – зайчик та білочка. Уночі зайчик спить під деревом у норі, а білочка – на дереві вгорі. І тоді все навколо стихає, лиш вітерець кущі колихає.
Та як прокинуться вранці друзі – іде галас по всій окрузі! Бо такі вони пустуни, такі стрибуни та реготуни, таке з ранку до вечора коять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть одне за одним ганятися, сторчака перекидатися, стрибати через кущі та пні, ще й горлати щосили пісні!.. Гілочки на деревах тріпотять, пташки переполохані хтозна-куди летять, тікає геть лісова дрібнота, жабки стрибають у болото… А зайчик і білочка знай розважаються, якщо й гримне хтось – не ображаються. От одного разу каже їм велика мудра черепаха:
– Годі вам пустувати й галасувати! Хіба ви не боїтеся лихих звірів і птахів – вовків, лисиць або хижих шулік?
– Не боїмося, не боїмося! – гукають зайчик і білочка. – Нема в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ані хижих шулік! Нам нема кого боятися!
– А ви б краще не вихвалялися, – каже черепаха, – в сусідньому лісі таки є страшна птаха. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно – “Кра! Кра!”. Отже, поводьтеся пристойно й тихо, бо прилетить вона, й буде вам лихо!
Зайчик та білочка притихли, перезирнулися.
– Ми такої птахи ніколи не бачили! – кажуть вони.
– А ви багато чого ще не бачили, – каже черепаха, – бо ви ще малі, не дорослі. Отож бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук “Кра!” – то тікайте і ховайтеся швидше!
Промовила це черепаха і пішла в своїх справах.
Та наші друзі тільки на одну хвилиночку притихли, а далі знову почали стрибати та на весь ліс галасувати. І було їм дуже весело!
Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. От вона свого міцного дзьоба нагострила, простерла широченні чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галяви сіла.
Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят – зайчик і білочка. Одне гасає, друге його наздоганяє, одне через одного стрибають, перекидаються, у довгої лози граються. Ще й верещать та горлають так, ніби їх тут не двійко малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглухнути!
Подивилася, подивилася ворона та й міркує собі:
“Підманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися… Не втечуть вони з-під мого дзьоба!” І каже їм лагідним голосом:
– Добридень, малята! Привіт вам із сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу й нашорошили вуха:
– Із сусіднього лісу? Це з того самого, де живе страшна птаха – ворона? Ви її знаєте?
– Знаю, знаю, – каже ворона, сама до себе нишком посміхаючись, – вона-то, може, й страшна. Але мене ви не бїйтеся, підійдіть ближче!
– Ми й не боїмося вас, – сказали зайчик та білочка і наблизились на один крок, – ми боїмося тільки ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо – яка вона з виду? Від кого ж нам тікати?
– Грайтеся собі спокійно, – ще лагідніше каже ворона,- якщо та страшна птаха прилетить, я подам вам знак, тоді й тікайте!
Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
– А який знак? – питають вони.
– Ось так-от голосно вигукну…
Тут ворона роззявила дзьоба та щосили гукнула: “Кра!!!”
Коли це глядь – на галявині вже нема нікого, ні зайчика, ані білочки!.. Де ж вони поділися?
А вони як почули страшний вигук, що про нього їм черепаха розповідала, так одразу й дременули в кущі!
Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
– Оце ж та сама ворона і є!..
А ворона подивилася, здивувалася та й полетіла геть.