Жила собі на пташиному дворі гарна чорна курка. На голові вона носила маленьку корону, як іспанська королева. А на ногах у неї були широкі штани, як у турецької султанші. Слідом за нею ходило дванадцятеро маленьких діток — шість курочок і шість півників.
Курочки були схожі на матір, а півники — на батька, найхоробрішого й найлюб’язнішого півня у всій Кастілії. Півники вже трохи вміли гукати: «Ку-ку-рі-ку!», а курочки дуже мило кудкудакали. Всі вони були розумні й гарні курчата.
Та був у тієї курки ще один синок — тринадцятий. Оцей уже анітрохи не скидався ні на батька, ні на матір. Правду кажучи, він ні на що не був схожий, цей тринадцятий півник — йому бракувало однієї ноги, одного крила та одного ока.
Півник стрибав по двору на одній нозі, розмахуючи одним крилом і поглядаючи навкруги одним оком. Та це не заважало йому кукурікати голосніше за всіх і хапати з материнського дзьоба черв’яків удвічі швидше, ніж його двоокі й двоногі сестри та брати.
Здавалося б, коли ти вже вродився кульгавим, кривим та однокрилим, найкраще для тебе — шануватися. Та, мабуть, тринадцятому курчаті бракувало не тільки ноги, крила й ока, а й розуму в голові. В усякому разі, цей півник поводився пихатіше й задирливіше, ніж усі півні від Бургоса до Мадріда.
Півник нікому не вступався з дороги, ні з ким не хотів дружити, ні з ким не бажав ділитися здобиччю чи подачкою.
Годинами простоював він над якою-небудь канавкою або над калюжею, яка ніколи не висихала, біля колодязя, і, схиливши голову, милувався собою.
Якщо кури починали кудкудакати голосніше, ніж завжди, на сідалі, півник казав — це тому вони розкудкудакалися, що він дивиться на них єдиним своїм оком.
Якщо хтось із братів чи сестер ненароком штовхав його або хапав у нього з-під носа черв’яка, півник волав:
— Все ку-ку-заздрощі! Все рі-ку-ревнощі! — І кидався в бійку.
Всяке чуже «ку-ку-рі-ку!» дратувало його. Та хоч як намагався перекричати він своїх братів — рідних, двоюрідних, троюрідних,— це йому не щастило зробити: занадто багато було півнів, горлатіших за нього.
Нарешті він вирішив піти геть з цього нікчемного пташиного двору, де тільки й уміють, що кудкудакати та дрімати, сидячи на сідалі.
— Матінко,— сказав він,— Іспанія мені набридла! Під я до Риму.
— Куди? Куди? — кудкудакнула злякана курка.
— До Риму! Я хочу побачити римського папу. Та й він, певно, схоче подивитися на мене.
— Сину мій,— зітхнула курка,— це ж дуже далеко! Ти заблукаєш!
— Дурниці! Всі дороги ведуть до Риму! — пихато мовив півник.
— Либонь, що так,— сказала курка.— Але затям гарненько — пташиний двір, де ти народився, вартий будь-якого двору, навіть королівського. Ніде в світі нема такої теплої, затишної пташарні, таких тінистих шовковиць, під якими можна сховатися й від дощу, і від спеки, такої величезної, такої запашистої купи гною… А скільки тут черв’яків! Нахили голову — і дзьобай! Нахили голову — і дзьобай! Не кажу вже про те, що тут у тебе батько з матір’ю, які дуже люблять тебе, й велика рідня, яка завжди піклуватиметься за тебе. До того, трійко чудових сторожових псів охороняють нас од лисиці. Не забувай про це, синочку!
— Ці пси мені остогидли! — вигукнув півник.— Вони не дають і кроку ступити! Що й казати — пси є пси… А щодо рідні, скажу тобі щиро, матінко: всі мої брати й сестри тільки й уміють, що горлати та кудкудахкати, всі двоюрідні мають курячий мозок, а троюрідні ще в яйцях були бовтунами. Ні, не вмовляй мене! Нізащо не сидітиму я в цій глушині! Я хочу побачити світ, і хочу, щоб світ побачив мене.
— Ти хочеш, щоб світ побачив тебе? — сумно спитала курка.— Але хіба ж ти ніколи не дивився на себе в калюжі? Хіба ти не знаєш, що тобі бракує лапки, ока й крила? О-хо-хо, навіть тим, хто дивиться обома очима, не так-то легко вберегтися від лиха. А що ж буде з тобою, мій бідний одноокий хлопчику?
— Скоро ви довідаєтесь про це,— відповів півник і витяг шию так гордо, як це вміють робити тільки кастільські півні.— Так, я не схожий на своїх братів, але я й вилупився з яйця для того, щоб здивувати світ і посісти в ньому високе становище. Моє місце не тут, на цій купі гною, серед дурної свійської птиці… Прощавайте, матінко! До Риму! До Риму!
— Стривай, стривай, синочку! — гукнула курка.— Дай хоч обійняти й благословити тебе!
— Ви надто тонкосльозі, матінко,— відмовив півник.— А втім, якщо це вам приємно…
І він нахилив голову.
— Хочу дати тобі кілька порад, синочку. Ось послухай мене. По-перше, уникай кухарів і кухарчуків — їх легко впізнати по білих фартухах, ковпаках і по ножах, що їх вони носять при боці. Ці люди не мають ні сорому, ні сумління. Справжнісінькі розбишаки. Вмить спіймають, заріжуть і обскубуть до останньої пір’їнки… По-друге — шануйся, будь привітний і чемний. Недаремно кажуть: «Хто міняє в дорозі коня на осла — сам осел. Хто міняє послугу на послугу — мудрець». Пам’ятаю один випадок…
— Пробачте мені, матінко,— урвав півник.— Все це дуже цікаво, але мені, на жаль, ніколи, я мушу поспішати. Перекажіть моє шанобливе «ку-ку-рі-ку» братам, сестрам та іншим родичам…
Півник розпустив хвоста за вітром, побіг до хвіртки, і не встигла курка спам’ятатися, як він уже зник.
Змахнувши сльозу, подріботіла курка в холодок під стару шовковицю — пошукати черв’яків і трохи забутися.
А тим часом її тринадцятий син уже мчав підскоком та підльотом по полях, по луках, по стежках та доріжках — просто до оливкового гаю, що його він помітив здалеку.
Він скакав, біг, летів, тішачись з ранкової прохолоди, зупинявся відпочити і подзьобати зерняток, розклювати гусінь, або, як то кажуть, заморити черв’ячка,— і знову біг, скакав, летів…
Та коли сонце підбилося вище й почало добряче припікати, півникові захотілося пити.
Через те, що в нього не було правого ока, він подивився ліворуч, потім зробив півоборота, ще раз подивився ліворуч і загукав на все горло:
— Ріка! Ку-ку-рі-ка! Ку-ку-рі-ка
Та це була зовсім не ріка, а тільки струмок, пересохший від спеки.
Наш мандрівник спершу перескочив через гряду гладеньких, ніби відшліфованих камінців, потім перейшов смугу м’якого дрібного піску, і тільки тоді нарешті побачив: той струмочок такий тоненький, вузенький, кволенький, що досить було двох листочків, які впали з дерева, аби зовсім припинити течію.
Проте недаремно кажуть: «Де волові й не напитися — там півневі втопитися!» Для нашого мандрівника і в цьому струмочку води було вдосталь. Він нахилив до струмочка свій гребінець і опустив у воду дзьобик, потім закинув голову назад, як це роблять усі кури й півні, ще раз нахилився, ще раз закинув голову назад,— і так робив доти, доки відчув у горлі приємну свіжість.
Коли він нахилився до води востаннє, вона раптом прошепотіла ледве чутним од кволості голосом:
— О сеньйоре, чи до смаку вам оце питво? Я б рада була пригостити вас краще, та нема чим — це мої останні краплини… Я сохну, вмираю… Ви самі бачите: два маленькі листочки стали для мене нездоланною перепоною. Я не можу підняти їх, щоб понести з собою, і не можу їх обминути… Благаю вас, сеньйоре, відкиньте їх кудись убік! Одним порухом дзьоба ви можете повернути мене до життя й відкрити переді мною дорогу. Після першого ж дощу я розплачуся з вами.
— Що? — сказав півник, розплющивши своє єдине око так широко, як тільки спромігся.— Ви, здається, жартуєте, сеньйоро вода? Чи не маєте ви мене за чистильника канав? Варто мені було залишати свої родові маєтки, щоб прокладати путь у світ не собі, а комусь іншому?! А дощ я зовсім не полюбляю. Добре пам’ятаю, як після одного дощу хтось назвав мене мокрою куркою! Це мене! Куркою! Та ще й мокрою!.. Ні вже, давайте самі собі раду. А я вам не слуга.
Півник змахнув крилом, відштовхнувся від землі й перелетів на той бік струмочка…
— Ти ще згадаєш про мене,— пробурмотіла вода, але так тихо, що півник не почув, а може не хотів чути.
На той час, коли сонце підійшло до середини неба і дзвін на церковній башті видзвонив дванадцять гучних ударів, наш півник уже дійшов до оливкового гаю. Він сів у холодку та й задрімав. Снився йому дуже приємний сон — ніби він посів високе, найвище становище в світі. Це він замість сонця світив у небі, світив ліворуч і праворуч, припікав і палив кого треба. А справжнє сонце, опустивши свій золотий гребінець, дрімало в гаю серед олив. Так, це був приємний, дуже приємний сон!
Виспавшись, півник прокинувся, підскочив, крикнув «ку-ку-рі-ку!» та й пішов далі.
Незабаром він вийшов на затишну галявину, зарослу кущами диких троянд.
— І хто тільки понатицяв тут стільки ко-ко-лю-чок? — сказав.-півник і від обурення закотив око під гребінець.— Гляньте на них! Як розчепурилися, як напахтілися!
І дивитися огидно, і дихати нема чим! Ні, треба швидше тікати звідси!
І він так змахнув крилом, що гілки навкруг нього захиталися, а трава зашаруділа.
Він зупинився і прислухався.
— Добрий сеньйоре! — шелестіло в траві.— Поможіть мені! Я вітер, той самий, який у добру пору вириває з корінням оливкові дерева і зриває з будинків покрівлі… Бачите, що зробила зі мною полуденна спека! Я лежу майже непритомний у траві…
— А, то це ви, принц-невидимка? — сказав півник, не вітаючись.— Ото вже я не сподівався зустріти вашу величність так низько! Що ж це з вами трапилось?
— І сам не знаю,— ледве дихаючи, прошепотів вітер.— Мабуть, я надто довго колихав троянди, і вони запаморочили мені голову.
— Так,— сказав півник.— Чого ж ви хочете від мене, вітряний принце?
— Ах, зовсім мало! — прошелестів вітер.— Підведіть мене трошечки над землею і змахніть разів зо два своїм крилом, щоб я міг прийти до тями!
— Не розумію,— сказав Півник.— Хіба можна підвести те, чого не бачиш? А я вас не бачу.
— І не треба,— відповів вітер.— Ось поруч зі мною лежить пушинка кульбабки. Підкиньте її вгору й поженіть крилом. А я вже підіймусь разом з нею. Мені б тільки вибратися з цих заростів, а там уже мої крила розгорнуться самі собою, і в мене стане сили долетіти аж до отих білих хмар. їх женуть мої брати — це добрий, веселий народ, вони підтримають мене, аж поки я дістану спадщину від свого діда буревія. Підведіть мене швидше! Підведіть! Ви не пожалкуєте, що зробили мені послугу.
Але півник одступив назад на півкроку й трусонув гребінцем.
— Сеньйоре,— сказав він,— ваша високість! А чи пам’ятаєте ви, як колись, якихось вісім днів тому, ви зволили залетіти на наше подвір’я і досхочу порозважалися, ганяючи мене туди й сюди, роздуваючи мій хвіст, наче то не хвіст, а вітрило! Всі навколо сміялися, навіть найдрібніші жовтороті курчата, а ви — найголосніше за всіх. Вам було дуже смішно, чи не так? Що ж, і насмішники стають часом посміховиськом. Раджу вам бути тихше води, нижче трави, і, лежачи тут під ногами в мурахів, подумати на дозвіллі про те, як погано сміятися з того, хто має в світі більше ваги, ніж ви.
Отак сказавши, півник вигнув груди колесом, набундючився, тричі вигукнув «ку-ку-рі-ку!» і побіг далі.
На вижатому полі купкою лежав щойно вирваний женцями бур’ян. Легкий димок вибивався з-під купи стеблин і листя. Півник підійшов ближче — подивитися, що тут робиться, і побачив малесенький вогник, який вився черв’ячком серед зелених, ще свіжих стеблин і ніяк не міг розгорітися.
— До мене, друже! — засичав вогонь.— Мерщій, мерщій, допоможіть мені, бо я зараз згасну… І куди тільки подівся мій двоюрідний брат — вітер? Я зовсім гину без нього… Зробіть мені послугу — принесіть хоч кілька сухих соломинок, аби я міг трохи підживитися. Я не залишуся перед вами в боргу!..
— Ку-ку-рі-ку! — вигукнув півник.— Ви просите в мене всього лише кілька соломинок? Це, звичайно, небагато. Але чи не скажете ви мені спочатку, ваша ясновельможність, хто засмажив мою покійну бабусю Брамапутру і мою тітоньку Пулярдку?
І півник скочив на купу бур’яну і так придушив її до землі, що вогонь одразу перестав сичати, і остання хмаринка диму-розтанула в повітрі.
А півник змахнув крилом і помчав далі напівскоком, напівльотом.
Надвечір побачив він перед собою міські мури, черепичні дахи та високу дзвіницю.
— Кук-ура! Ку-ку-Рим! Ку-ку-рі-ку! — вигукнув він і підстрибнув так високо, як тільки міг.
Насправді це був зовсім не Рим, а маленьке кастільське містечко, куди навколишні селяни возили на базар городину, яйця і молодих угодованих курей із зв’язаними ногами.
Але півник ні в кого ні про що не питав, тож міг думати все, що хотів. Він вирішив, що вже досяг своєї мети, і тепер йому лишається небагато — тільки посісти найвище становище в світі.
Як же це зробити? О, це зовсім не важко! Треба тільки, щоб вас помітили.
А як зробити, щоб вас помітили? Треба кричати якнайголосніше.
Півник побіг на найбільший майдан у місті — це був майдан перед церквою,— злетів на паперть і заходився щосили гукати:
— Ку-ку-рі-ку!
— Чуєш? — сказав своїй жінці церковний сторож.— Чий це півень кукурікає в нас на паперті?
— Не знаю,— відмовила жінка.— В нашому місті нема таких горлатих півнів.
— Та й у всій Кастілії немає півня, який горлав би в такий непідходящий час,— додав сторож і вийшов поглянути, кому це спало на думку тривожити добрих людей.
Він упіймав горлача за хвіст, перевернув головою донизу й потяг до себе в кухню.
— Поглянь-но, жінко, на це диво! — сказав він.— За все життя не бачив я такого химерного півня!
— Хіба ж це півень! — відмовила жінка. — Це просто півпівника. А де ж пак — кукурікає, як справжній тобі півень!
— Та чого там його розглядати! — вигукнув сторож.— Візьми-но, жінко, окропу та обшпар його добряче, щоб легше було скубти. Ми люди бідні, нам на вечерю й півпівника вистачить, особливо коли ця половина дістається задурно.
Сторожиха зняла з вогнища чавун окропу.
— Добридень, добридень! — заклекотіла вода в чавуні.— Сподіваюсь, ви пізнаєте мене, сеньйоре?
Ох, це була така неприємна зустріч!
— Змилуйтеся! Згляньтеся! Згляньтеся, сеньйоро вода! — закричав півник.— Чиста, солодка, чудова вода!.. Ви найкраща в світі, я так люблю вас, коли ви не гаряча! Пожалійте мене, не шпарте!
— А ви пожаліли мене, коли я була слабша за вас? — відповіла вода, клекочучи від обурення.— Ви навіть не схотіли зайвий раз нахилитися заради мене!
І вода хлюпнула на півника з такою силою, що на ньому не залишилося жодної пір’їнки.
Сторож настромив бідолаху на рожен і підніс до вогню.
— Сеньйоре вогонь! — закричав півник.— Батько світла і брат сонця! Побратим діамантів! Пожалійте мене! Вгамуйте свій жар, притиште своє полум’я — не смажте мене!
— А ви пожаліли мене, коли я був слабший за вас? — відповів вогонь і заблискотів од гніву.— Ви не схотіли подати мені навіть соломинку!
І вогонь так розпалився, що одним подихом перетворив нещасного півника на вугілля.
— От бісовий птах! — сказав сторож, крутячи на всі боки чорного, як попіл, і твердого, як палиця, півня.— І коли тільки він устиг так згоріти! Ніби його підсмажували на пекельному вогнищі! Та згинь ти, пропади! Не будемо ж ми їсти на вечерю головешку!
Він схопив півня за ногу, розмахнувся й викинув у двір — просто на купу гною.
— Вітре! Любий вітре! — прошепотів півник.— Пожалійте мене — мені так гаряче! Повійте на мене! Змахніть наді мною своїм крилом!..
— А ви пожаліли мене, коли я був слабший за вас? — зашумів вітер.— Поворушили задля мене крилом? Та хай уже… Я повію на вас, якщо ви так просите. Але ж я тепер не той, що був. Крила в мене відросли. Я так на вас повію, що ви в мене закрутитесь!
Вітер дмухнув один раз, і півник злетів аж на дзвіницю — прямісінько на гострий шпиль. Вітер дмухнув удруге — і півник закрутився, мов дзиґа.
Так він і крутиться досі. Куди вітер дмухне, туди й повертається однокрилий, одноногий півень.
Всі вже давно забули, що колись він стрибав по землі. І звуть його тепер Вітряним Півником або Флюгером.
— Нічого,— рипить Флюгер, коли дужий вітер крутить його на шпилі.— Нехай! Нехай я пройшов крізь вогонь і воду, нехай вітер заніс мене аж під небо і крутить, наче на рожні, а все ж таки я домігся свого: посів найвище становище в світі!