Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:
— Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока цілісінький білий день скрекоче — плітки пере-казує, Зозуля все перераховує — та часом і поми-ляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Боло-тяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..
Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:
— І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми — ані пари із дзьобів…
І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.
Аж тут із нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться пода¬вати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.
Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:
— Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!
Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:
— І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!
А Зозуля швидко перерахувала:
— Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!
Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:
— Лише мені одній вдалося промовчати!