Жили-були на світі чоловік і жінка – лопар і лопарка.
А чи знаєш ти, що за народ лопарі і де вони живуть?
Ось послухай, зараз я тобі розповім.
Далеко-далеко на півночі є країна Лапландія.
Дивовижна це країна! Там не буває дня і ночі, як у нас. Півроку там темно, сонце ніколи не сходить над землею, навіть краєчка його не видно, і вдень, – так само, як вночі, – на небі світять зірки.
А потім настає такий же довгий світлий день, сонце ніколи вже не заходить, і вночі, – так само, як днем, – світить на небі.
Зима там теж не така, як у нас. Вона тягнеться цілих десять місяців – майже весь рік, – а на весну, літо і осінь залишається всього лише два місяці.
Ось в цій країні й живуть лопарі.
Зими вони не бояться. У всіх у них є одяг з оленячого хутра – такий теплий, що крізь нього ніякий мороз не пробереться.
А їздять вони всюди на санях.
Сани у лопарів не такі, як у нас. Вони легкі, вузькі і називаються «пулка».
І в упряжці ходять там не коні, а олені.
Ти бачив коли-небудь північного оленя?
Він трохи менше коня, шерсть у нього сіра, шия коротка, на маленькій голові, немов корона, красуються гіллясті роги.
І коли олень мчить стрілою по горах, навіть вітер не може його наздогнати. Сніг бризкає з-під його ніг і хмарою стелиться за ним по землі. А він біжить, не знаючи втоми, і копитця його чітко постукують, ніби вибивають дріб.
А чи знаєш ти, з чого роблять лопарі свої будинки?
Ні не з дерева і не з каменю, а з хутра. Такі будинки і побудувати неважко і з місця на місце перевезти легко.
Роблять їх так: встромляють в сніг кілька довгих, тонких жердин, вільні кінці зв’язують разом і покривають оленячими шкурами. От і все. Житло готове. І називається воно не будинок, не хата, а юрта.
На верху юрти залишають невеликий отвір – він служить замість пічної труби. А внизу, на південь від юрти, теж залишають отвір – він служить замість дверей, через нього можна заповзти в юрту і виповзти з неї.
Ось як живуть лопарі! Ось яка це країна!
А тепер почнемо казку спочатку.
Жили-були в Лапландії чоловік і жінка – лопар і лопарка. Вони жили в містечку Айміо, на березі річки Танайокі, – для стислості її називають ще Тана.
Береги Тани непривітні і дикі, але лопареві і його жінці місце це дуже подобалося. Вони навіть були впевнені, що ніде більше немає такого білого снігу, таких ясних зірок, такого красивого північного сяйва, як в Айміо.
Тут вони побудували собі юрту – таку, яку будують всі лопарі.
Юрта вийшла дуже хороша – так, принаймні, думали лопар і лопарка. У ній було тепло і зручно, хоча спати треба було прямо на підлозі, а підлогою служив прибитий сніг.
У лопаря з дружиною був маленький хлопчик, якого вони назвали Сампо – по-лапландські це означає «щастя». Але у нього було і інше ім’я. Якщо ти хочеш знати, як сталося, що у нього було два імені, – послухай, я тобі розповім.
Одного разу до юрти під’їхали якісь чужі люди у величезних незграбних шубах. Вони вже багато днів були в дорозі і дуже втомилися. Лопарка пустила їх в юрту і нагодувала вареної олениною, а вони пригостили господарів білими твердими шматочками снігу, який вони називали цукром. Цей сніг був дуже смачний і дуже солодкий. Сампо із задоволенням гриз його, а гості весело сміялися, поплескували Сампо по спині і примовляли: «Лопарчатко! Лопарчатко! » Більше вони нічого не могли сказати по-лопарскі.
Потім вони поїхали. Старій лопарці дуже сподобалися ці чужі люди. Вона часто згадувала солодкий сніг, який вони привозили, і навіть стала називати сина так само, як вони: «Лопарчатко».
Але старому лопареві це було не до душі.
– Хіба Сампо погане ім’я? – говорив він. – Сампо – значить щастя, а вже що може бути краще щастя? Кажу тобі, стара, не слід жартувати цим ім’ям. Побачиш ще, наш Сампо буде коли-небудь королем Лапландії, повелителем п’ятдесяти куренів і господарем тисячі оленів.
– Це абсолютно вірно, – говорила лопарка, – але не знаю, що поганого в тому, що я називаю його Лопарчатко.
І вона називала його Лопарчатко, а батько називав Сампо … Тому ми будемо називати його Сампо-Лопарчатко.
Сампо-Лопарчатко був маленький, кремезний хлопчина. У нього було чорне волосся, вузькі карі очі, широкий плескатий ніс і рот, що називається, до вух.
Коротше кажучи, він був, як дві краплі води, схожий на свого батька, а старий лопар мав славу першого красеня серед земляків.
Сампо-Лопарчатку було всього сім років, а не всякий і в п’ятнадцять буває таким сміливим і спритним, як він.
У нього були свої власні маленькі лижі, на яких він, не замислюючись, з’їжджав з найвищого замету; у нього була своі власні маленькі сани – пулка і свій власний маленький олень, яким він умів керувати.
Ох, який піднімався вихор, коли Сампо нісся на своєму олені по високим заметам! Маленького лопарчатка зовсім не було видно в снігових хмарах, і тільки зрідка то там, то тут блискала його хутряна шапка.
– Треба хлопчика віддати в школу, – сказала якось чоловікові стара лопарка. – Недобре, що він їздить один, куди йому заманеться. На нього можуть напасти вовки. Або – ще того гірше – він попадеться на очі золоторогому оленю. А золоторогий олень це не те, що наші домашні олені. Він сам собі господар і не служить нікому з людей. І він такий сильний, що з ним нікому не впоратися. Я чула, що золоторогий олень може вбити найбільшого вовка одним ударом своїх рогів.
– Це, мабуть, чудовий олень! – вигукнув Сампо-Лопарчатко (він чув все, що говорила його мати). – Ах якби мені такого! На ньому можна б навіть на Растекайс поїхати!
А треба тобі сказати, що Растекайс – найвища, сама неприступна гора у всій Лапландії. Вона самотньо стоїть серед снігової пустелі, і її похмура вершина видна на багато миль навкруги.
– Перестань базікати дурниці, – гримнула лопарка на сина. – Растекайс – притулок усякої нечистої сили Там живе сам Хісі.
– Хісі? – перепитав Сампо-Лопарчатко. – А хто це такий?
Стара лопарка скаменулася.
«Мені не потрібно було говорити про це, – подумала вона. – Втім, нехай знає. Не зашкодить трохи налякати його, щоб назавжди відбити охоту їздити на Растекайс. А то вже занадто він сміливий».
І вона сказала:
– Хісі – це гірський король страшний, злий велетень. Найстрашнішого і сильнішого від нього немає жодного велетня на світі. Він може проковтнути оленя з рогами і з копитами, а маленьких хлопчиків ковтає цілими жменями, як комарів.
«Ось було б цікаво подивитися на такого велетня! – подумав Сампо-Лопарчатко. – Здалеку, звичайно! »
Але він нічого не сказав.
Минуло багато днів.
Була сама нудна пора року.
Закінчився старий рік, настав новий, а темінь була все така ж. Ранок нічим не відрізнявся від вечора, полудень – від півночі. Весь час тяглася непроглядна, нескінченна ніч, завжди світив місяць, завжди горіли зірки, і на темному небі спалахувала північне сяйво.
Все це, звичайно, дуже красиво, але коли день у день бачиш одне і те ж, стає нудно.
Тому стало нудно і Сампо-Лопарчатку. Найбільше йому хотілося, щоб з’явилося сонце. Правда, він так давно не бачив сонця, що навіть забув – яке воно?
А коли батько і мати говорили йому про літо, він тільки й міг згадати, що влітку дуже багато комарів і вони такі злі, що готові живцем з’їсти всякого – в тому числі і Сампо.
Він навіть подумував іноді, що було б непогано, якби літа взагалі ніколи не було, – а тільки стало трохи світліше. А то дуже вже важко ходити на лижах.
І ось одного разу в полудень (хоча темно було так само, як опівночі) старий лопар покликав сина:
– Ходи сюди, Сампо, я тобі покажу дещо.
Сампо виповз з юрти.
– Подивися туди, – сказав батько і показав рукою на південь.
Далеко, далеко, на самому краю неба, Сампо побачив маленьку червону смужку, дуже схожу на червонуваті відблиски північного сяйва.
– Чи знаєш ти, що це таке? – запитав лопар.
– Це південне сяйво, – сміливо відповів Сампо. Він прекрасно знав, де знаходиться північ і де південь, і відразу розсудив, що на півдні не може бути північного сяйва.
– Ні, – сказав старий лопар, – це не південне сяйво. Це сонце послало своїх гінців сказати, що завтра воно зійде. Та ти поглянь на захід, он як промені освітлюють Растекайс.
Сампо повернувся на захід (він умів знаходити захід так само добре, як знаходив північ і південь) і навіть розкрив рот від подиву: похмура, темна вершина Растекайса була ніби пофарбована червоною фарбою.
«Хотілось би мені подивитися, що тепер робить велетень Хісі, – подумав Сампо-Лопарчатко. – Тільки б разок поглянути! Здалеку, звичайно! »
Але він нічого не сказав.
Весь цей день Сампо-Лопарчатко тільки й думав, що про велетня Хісі.
Цікаво, яка у нього юрта? Напевно, завбільшки з гору. І скільки, треба оленячих шкур, щоб покрити її! .. А коли Хісі з’їжджає на своїх санях з гори, в упряжці біжить, напевно, ціле стадо оленів!
Навіть вночі Сампо-Лопарчатко не міг заснути і все думав про те, скільки оленячих шкур пішло на чоботи Хісі і чи може він дістати рукою до неба, коли випрямиться на повний зріст.
Нелегко лежати спокійно, коли треба вирішити таку важку задачу. Тому справа кінчилася тим, що Сампо-Лопарчатко вибрався з-під оленячих шкур, якими його вкрила мати, і виповз з юрти.
Мороз стояв тріскучий. Зірки на небі горіли, як жарини, а сніг під ногами рипів від кожного кроку. Але Сампо-Лопарчатко холоду не боявся. І це не дивно. На ньому була надіта куртка з оленячого хутра, хутряні штани, хутряні чоботи, хутряна шапка і хутряні рукавиці. Коли на тобі таке вбрання, – ніякий мороз не страшний.
Сампо-Лопарчатко стояв, повернувшись обличчям на південь, і старанно вдивлявся в небо – чи не з’явиться, нарешті, сонце?
І раптом він почув, як його маленький олень шкребе копитом сніг.
«Добре було б трохи покататися!» – подумав Сампо-Лопарчатко.
Сказано зроблено. Сампо швидко запряг оленя в свої сани, і вони помчали по пустельній сніжній рівнині.
«А що, якщо поїхати на Растекайс? – знову подумав Сампо. – Звичайно, на саму гору я не буду підніматися, а тільки подивлюся – яка вона зблизька ».
Вирішено – зроблено.
Сампо-Лопарчатко погнав свого оленя на захід і, щоб він біг ще швидше, заспівав пісню:
Від голоду і злості Швидше мчи, мій оленю
По просторах, вкритих
Пухнастими снігами!
І лід хай дзвенить
Під швидкими ногами!
Швидше!
Тут хуртовини будують
Високі замети.
Швидше!
Тут вовки виють
Швидше, оленю, швидше!
І справді, вовки, як сірі собаки, бігли вже за саньми. Сампо бачив, як в темряві світяться їх очі.
Але він анітрохи не боявся вовків.
Він добре знав, що ніколи вовку не наздогнати його милого оленя. У-ух! Ну і мчав олень! У Сампо навіть у вухах свистіло. Він відпустив віжки, і олень біг так швидко, як йому хотілося.
Весела це була їзда! Копитця оленя дзвінко постукували, місяць в небі мчав з ним наввипередки, а високі гори мчали назустріч.
І раптом – раз! – сани перекинулася, і Сампо-Лопарчатко стрімголов покотився в сніг.
Олень, не чуючи біди, летів все вперед і вперед, а Сампо навіть не міг крикнути, бо рот у нього був набитий снігом.
Минуло чимало часу, поки Сампо-Лопарчатко вибрався із замету.
Над ним – без кінця і без краю – було холодне темне небо, а навколо нього – без кінця і без краю – лежала снігова пустеля.
Він був зовсім один в темноті серед снігів. Тому немає нічого дивного в тому, що Сампо-Лопарчатко в першу хвилину стало трохи страшно. Правда, він був цілий і неушкоджений, навіть зовсім не забився. Але це не давало розради. Все одно йому не знайти дороги додому, все одно він неодмінно замерзне в цій сніговій пустелі.
Сампо-Лопарчатко озирнувся по сторонах. Усюди сніг, сніг, снігові поля, снігові гори. І над усіма горами височіла самотня похмура гора. Чорна тінь від неї широкою, прямою смугою падала на іскристий сніг, немов показувала дорогу до підніжжя.
– Та це ж Растекайс! – здогадався Сампо-Лопарчатко.
Ось тут, на цій горі живе страшний велетень Хісі, який разом з’їдає цілого оленя, а маленьких хлопчиків ковтає, як комарів.
Страшно стало Сампо, дуже страшно! Як захотілося йому бути подалі від цієї гори! Багато б зараз він віддав, щоб опинитися у батьків в теплій юрті, де так добре пахне оленячим жиром.
Сампо-Лопарчатко навіть заплакав.
Але поміркуй сам, яка користь плакати, коли сльози відразу ж замерзають і, як горіхи, скочуються по волохатій куртці. Тому Сампо-Лопарчатко вирішив, що плакати не варто, тим більше, що мороз з кожною хвилиною посилювався, і йому доводилося весь час пританцьовувати на місці, щоб не замерзнути. А які ж можуть бути сльози, коли танцюєш?
Скоро Сампо-Лопарчатко трохи зігрівся і повеселішав.
– Піду я до гірського короля, – вирішив він. – Якщо король захоче мене з’їсти, – ну що ж поробиш! – нехай з’їсть. Звичайно, було б краще, – і для мене і для нього, – якби він з’їв вовка. На мені ж стільки всього надіто – і куртка, і штани, і шапка, і рукавиці, і чоботи, – а у вовка тільки одна шкура. Крім того, мене гірський король з’їсть і навіть не відчує, а вовків тут багато, ними можна добре наїстися. Я так і скажу королю.
І Сампо-Лопарчатко сміливо попрямував прямо до гори. Він був у самого підніжжя, як раптом почув за спиною якесь сопіння.
Сампо-Лопарчатко озирнувся. За два кроки від нього стояв величезний кошлатий вовк.
Маленьке сердечко Сампо тьохнуло, але він і виду не показав, що злякався.
– Ей, не думай стати мені поперек дороги! – крикнув він вовкові. – Я йду до гірського короля. У мене до нього дуже важлива справа. І якщо тобі дорога шкура, раджу не чіпати мене.
– Ну, ну, тихше, не дуже бундючся, – сказав вовк (на Растекайсе всі звірі вміють говорити). – Хто ти такий?
– Мене звуть Сампо-Лопарчатко. А ти хто такий?
– Я – ватажок вовчої зграї його величності гірського короля, – відповів вовк. – Зараз я нишпорив по всіх горах та долинах і скликав підданих короля на свято ночі. Раз вже нам з тобою по дорозі, сідай до мене на спину, я довезу тебе.
Сампо-Лопарчатко не став довго роздумувати. Він заліз на вовка, і вони помчали через гірські ущелини і прірви.
– Скажи, будь ласка, що це за свято ночі, про який ти говориш? – запитав по дорозі Сампо.
– Невже ти не знаєш? – здивувався вовк. – Сьогодні ж має зійти сонце. Перед його сходом на Растекайсе збираються всі звірі, всі тролі і гноми, які тільки живуть на півночі. Вони збираються, щоб попрощатися з ніччю. І поки триває це свято, ніхто нікого не сміє образити або заподіяти кому-небудь зло. Такий закон його величності гірського короля Хісі. Тому я і не з’їв тебе. Тобі дуже пощастило, Сампо-Лопарчатко! Зустрівся б ти мені трохи раніше або трохи пізніше, – від тебе не залишилося б навіть кісточки.
– А що, гірський король теж нікого не чіпає, поки триває свято? – запитав Сампо-Лопарчатко.
– Ну, звичайно, – відповів вовк. – Ніхто, навіть сам король, не посміє зачепити волоска на твоїй голові. Комар і той міг би зараз пищати над вухом короля, скільки йому заманеться, і король навіть не замахнувся б на нього. Цілих дві години в році на Растекайсе панує мир – він починається за годину до сходу сонця і закінчується через годину після того, як сонце зійде. Олені в цей час розгулюють під носом у ведмедів, гірські щури мирно розмовляють з росомахами. Але горе тобі, якщо ти залишишся на Растекайсе хоч одну зайву хвилину! Сто тисяч вовків і тисячі ведмедів накинуться на тебе. І якщо ти навіть втечеш від них, тобі все одно не уникнути гірського короля.
– Милий вовк, не будеш ти такий добрий і не допоможеш мені вибратися звідси? – несміливо запитав Сампо-Лопарчатко.
Вовк розсміявся (на Растекайсе всі вовки вміють сміятися).
– Ну, на мене не розраховуй! – сказав він. – Зізнаюся тобі по совісті, що я перший схоплю тебе. Я бачу, що ти непогано вгодований – оленяче молоко і оленячий сир пішли тобі на користь, – і я з задоволенням поснідаю тобою, коли свято закінчиться. – І сказавши це, вовк клацнув зубами і навіть облизався.
А у Сампо-Лопарчатка мурашки побігли по спині.
«Мабуть, було б найкраще, поки є час, піти подалі від цього місця», – подумав він.
Але вони вже досягли вершини Растекайса.
Як же тут було йти? Адже не кожен день можна побачити гірського короля. Подивитися, як справляють звірі свято ночі, – теж цікаво. Мабуть, не було ще на землі людини, яка могла би цим похвалитися.
І Сампо-Лопарчатко залишився.
Він зліз з спини вовка і причаївся за гірським виступом. Хоча за законом гірський король не смів зараз чіпати навіть комара, все-таки краще було триматися від нього подалі!
Так ось він який – цей велетень, найстрашніший з усіх велетнів на світі!
Він сидів на кам’яному троні і зверхньо дивився на своїх підданих.
На голові у нього була шапка з снігової хмари, очі у нього були як два повні місяця, ніс – наче кам’яна гора, рот – як ущелина в горі, борода – як заледенілий водоспад. Руки у нього були довгі і товсті, як стовбури гірських сосен, пальці чіпкі, як ялинові гілки.
Біля ніг гірського короля тулилися тисячі гномів і тролів.
Чи доводилося тобі коли-небудь їх бачити?
Це крихітні істоти – такі маленькі, що сліди від їхніх ніг на снігу легко прийняти за білячі. Від голови до самих п’ят гноми і тролі зовсім сірі. У них сіре волосся, сірі носи, сірі очі, сірі зуби, сірі руки і сірі ноги. І навіть шапки на голові вони носять теж сірі.
В цей час гноми і тролі зібралися на вершину Растекайса з усього світу, звідусіль, де панує морок і холод, – з Нової Землі, зі Шпіцбергена, з Гренландії, з Ісландії, навіть з самого Північного полюса.
Відомо, що гноми і тролі хвилини не можуть всидіти на одному місці, вони завжди скачуть, танцюють, перекидаються, ходять на голові, а зараз всі вони притихли, і від думки, що зимовій ночі приходить кінець, готові були плакати.
Та й як тут не плакати!
Добре, коли темно! У темряві і налякати будь-кого легко і з шляху збити просто, в темряві і від самого Гірського короля сховаєшся, в темряві всі гноми – сірі, а зійде Сонце – і кінець привільному життю. Сонячні промені всюди заберуться, всі кути-закутки висвітлять, весь сніг розтоплять, на чисту воду всіх виведуть. Погано, коли світло!
Трохи віддалік від королівського трону юрмилися всі звірі – великі і маленькі, – які тільки водяться в Лапландії: незграбні ведмеді і підступні вовки, хитрі росомахи і лагідні олені, гірські щури і жваві оленячі блохи. Тільки комарі не з’явилися на свято – вони так замерзли, що не могли навіть ворухнути крильцями.
Сампо-Лопарчатко в усі очі дивився на це дивовижне збіговисько.
І ось гірський король хитнув головою, – і відразу з шапки його повалив сніг, кругом завила хуртовина, закрутив сніговий вихор.
Ось він підняв руку, і на небі запалахкотіло північне сяйво. То спалахуючи, то згасаючи, воно тріщало і шуміло, немов ліс під час пожежі, коли вогонь збігає по стовбурах дерев; воно то зеленіло, то червоніло, і блискавкою перебігали по гірських хребтах, вихоплюючи з темряви вершину за вершиною.
Гірський король опустив руку, – і північне сяйво відразу згасло.
Він знову підняв руку, і знову заграли, заіскрилися холодні нерівні промені.
І раптом ніби грім прокотився по всьому небі – це заговорив гірський король.
– Слухайте мене і запам’ятовуйте! Відтепер і назавжди світло на землі буде покірне моїй владі. Відтепер і назавжди сонце не сміє показуватися на небі! Так я хочу! Так буде! Так повинно бути! Відтепер і назавжди нехай панує на землі вічна тьма. Так я хочу! Так буде! Так повинно бути!
Звичайно, це було сказано дуже сміливо, навіть більш ніж сміливо – просто легковажно. Гірський король чудово знав, що кожен рік сонце сходило, і не було ніяких причин, щоб воно не зійшло на цей раз. Але ж відомо, що багато хто вірить тільки тому, чому хоче вірити.
А тут ще всі навколо слухняно повторювали слова короля, і голосніше за всіх йому навіювало відлуння.
– Так я хочу! Так буде! Так повинно бути! – пронеслося по горам.
Почувши ці слова, гноми і тролі заверещали, застрибали, запищали і, як божевільні, почали викрикувати на всі голоси:
– Вічна темрява і вічний холод! Так хоче король! Так хочемо ми! Так буде! Так повинно бути!
Але тут серед звірів піднявся глухий гомін. Вовки і ведмеді були дуже задоволені, що відтепер і назавжди буде вічний морок і вічна зима. Гірські щури, у яких ніколи не було власної думки, відразу підтримали їх. Але олені та інші звірі нічого не мали проти літа, хоча лапландська мошкара порядком набридала їм в літні місяці.
А маленька оленяча блоха рішуче запротестувала проти вічної зими і вічної ночі.
– Як же так, – пропищала вона і підстрибнула, щоб її краще бачили (недарма вона мала славу самої жвавої на всій горі), – як же так? Адже ми зібралися сюди, щоб попрощатися з ніччю. А раз ніч скінчиться, значить настане день, і зійде сонце. Так і раніше завжди було.
– Замовкни, жалюгідна тля! – заревів білий ведмідь. Він уже заніс лапу, щоб придавити її, але вчасно стримався. – Сьогодні у нас свято не таке, як завжди. Сьогодні у нас будуть справжні веселощі! Сонце ніколи більше не зійде! Сонце згасло! Сонце померло!
– Сонце згасло! Сонце померло! – завили вовки, і навіть крижані гори і кам’яні скелі здригнулися від жаху.
А тролі почали стрибати і плескати в долоні так, що навіть їх шапочки позлітали у них з голови.
І знову пролунав громовий голос гірського короля:
– Знайте всі – сонце згасло! Сонце померло! Все живе на землі буде тепер поклонятися мені – царю вічної зими і вічної ночі!
Тут вже Сампо-Лопарчатко не міг втриматися, він вийшов наперед і, задерши голову, крикнув на весь голос:
– Ти брешеш, гірський король! Сонце не вмерло! Я сам бачив вчора в хмарах його гінців! Сонце зійде! І твоя борода ще розтане, коли сонячні промені з’являться над землею. Ось побачиш!
Це була така зухвалість, що всі звірі завмерли від страху, не сміючи глянути на короля. І справді, на нього, було страшно дивитися. Над головою його зійшлися чорні хмари, обличчя потемніло, брови зсунулися. Настала така тьма, що навіть зірки в небі потемніли.
– Хто ти такий, що посмів прийти сюди і сперечатися зі мною? – страшним голосом запитав гірський король.
– Чому ж мені не сперечатися з тобою, якщо ти говориш неправду, – сказав Сампо-Допарчатко. – А якщо ти хочеш знати моє ім’я – будь-ласка, я скажу його: батько кличе мене Сампо, а мати …
Але гірський король не дав йому закінчити.
– Для того, щоб проковтнути тебе, мені досить знати, як кличе тебе батько! – І він простягнув свою величезну страшну лапищу, щоб схопити Сампо-Лопарчатко.
Але тут раптом яскраві сліпучі промені прорізали темряву і вдарили прямо в обличчя велетня.
Це було так неприємно, що гірський король примружився і опустив руку.
А в цей час золотий край сонця став повільно і урочисто підніматись над землею.
Сонце освітило гірські хребти, ущелини, снігові пустелі, захололі замети, освітило всіх гномів і тролів, всіх звірів і маленького хороброго Сампо-Лопарчатко.
Сонце весело подивилося всім в очі, заглянуло в усі серця. І всім чомусь відразу стало весело. Навіть тролі з Північного полюса, які більше всіх ненавиділи сонце, раптом зраділи, коли воно зійшло.
Вони з усіх сил мружили очі і закривали обличчя долонями, щоб не бачити це противне сонце. Але вони просто прикидалися, – насправді вони дуже зраділи появі сонячного світла.
Справа закінчилася тим, що від радості вони зовсім втратили голову і навіть стали ходити догори ногами. Це служить у тролів знаком того, що вони знаходяться нагорі блаженства.
А гірський король не міг і гримнути на них як слід, тому що у нього самого потроху почало танути серце, хоча дістатися до його серця нелегко навіть сонячним променям. Але що було ще гірше – почала танути його борода, і скоро вона бурхливим потоком побігла по його шубі.
Важко сказати, скільки минуло часу з тих пір, як зійшло сонце, – ніхто про це не думав, навіть Сампо-Лопарчатко.
І раптом він почув, як за його спиною олень сказав своєму оленяткові:
– Підемо, сину мій! Пора! Наш час спливає, треба скоріше йти звідси, поки вовки не сміють нас зачепити!
Тут і Сампо-Лопарчатко згадав, яка небезпека загрожує йому, якщо він залишиться на Растекайсе хоча б одну зайву хвилину. Він роззирнувся – олені вже майже всі пішли. І раптом він побачив оленя з чудовими золотими рогами. Гордо піднявши голову, олень пробирався крізь збіговисько вовків і ведмедів, які, дивлячись на нього, жадібно клацали зубами.
Недовго думаючи, Сампо-Лопарчатко заскочив оленю на спину, і вони понеслися щодуху з гори.
В інший час золоторогий олень ні за що не дозволив би людині сісти до нього на спину, але зараз йому було не до того.
– Що за тупіт чути позаду нас? – запитав Сампо-Лопарчатко, коли вони вже були біля підніжжя гори.
– Це тисяча ведмедів скачуть по наших слідах, щоб роздерти нас на шматки, – відповів золоторогий олень, – Але не бійся – ще жодному ведмедю не вдавалося наздогнати мене.
І він мчав – через яри і прірви – все вперед і вперед.
– Що це за пихтіння позаду нас? – знову запитав його Сампо-Лопарчатко.
– Це сто тисяч вовків женуться за нами, щоб з’їсти нас живцем, – відповів олень. – Але не бійся, хіба якомусь вовкові наздогнати мене!
І він помчав так швидко, що його копита ледь торкалися землі.
– Що це за грім гримить позаду нас? – знову запитав Сампо-Лопарчатко. – Може це гори обвалилися?
– Ні, – відповів золоторогий олень, і Сампо-Лопарчатко відчув, як затремтіла кожна його жилка. – Це сам гірський король женеться за нами. Тепер ми обоє пропали. Від нього ніхто не може втікти.
– Милий олень, давай сховаємося де-небудь, – сказав Сампо-Лопарчатко.
– Ні, – відповів олень, – від гірського короля не можна сховатися. Але якщо ми встигнемо доскакати до озера, де стоїть будиночок шкільного вчителя, ми будемо врятовані. Гірський король не має влади над тим, хто сильніший за нього.
– Хіба шкільний учитель сильніше гірського короля? – запитав Сампо-Лопарчатко. – Адже гірський король може розчавити його одним пальцем.
– Це так, – сказав золоторогий олень, – але справа в тому, що шкільний учитель зовсім не боїться гірського короля, тому він і сильніший за нього.
– Тоді біжи, мій добрий оленю, швидше, лети по горах і долах, і, коли ми повернемося додому, я нагодую тебе свіжим вівсом з дерев’яних ясел!
Але оленя не треба було просити, він і так біг швидше швидкого, швидше вихору, не біг, а летів. А важкий тупіт позаду чувся все ближче і ближче, все голосніше і голосніше.
Ось вже будиночок шкільного вчителя зовсім поруч. Одним стрибком олень перелетів огорожу, увірвався в сіни і, ледве дихаючи, впав на підлогу. А Сампо-Лопарчатко стрімголов відлетів до стіни.
І не встигла двері за ними зачинитися, як гірський король вже бушував у дворі. Він так стукав у двері, що, здавалося, весь будиночок зараз розлетиться на друзки.
А вчитель спокійнісінько підійшов до дверей і запитав:
– Хто там гримає?
– Ти ще питаєш, хто стукає? – громовим голосом закричав велетень. І вся земля затряслася, а будиночок захитався. – Це я! Відчиняй двері гірському королю! У тебе тут сховався хлопчисько, якого я хочу проковтнути за те, що він посмів зі мною сперечатися.
– Ах, ваша величність, вибачте, вам доведеться почекати. Я повинен надіти свій парадний костюм і пов’язати на шию краватку, щоб з честю зустріти такого високого гостя.
– Ну гаразд, – пролунав гірський король. – Та дивись поквапся, а не то я і тебе проковтну, хоч ти і без краватки!
– Ні, ні, як це можна, ваша величність, – вигукнув учитель. – Я неодмінно повинен пов’язати краватку!
Потім він поманив Сампо-Лопарчатко в саму далеку кімнату і запитав його:
– Звідки ти, малюк? Я ніколи раніше не бачив тебе в школі.
– А я ніколи раніше і не був в школі, – відповів Сампо-Лопарчатко. – Я живу на березі річки Тани.
– Як же ти потрапив сюди? – здивувався вчитель.
– Справа в тому, що я був на вершині Растекайса, – сказав Сампо-Лопарчатко, – і у нас з гірським королем вийшла суперечка. Він сказав, що сонце ніколи більше не зійде, а я сказав, що воно неодмінно зійде! І я мав рацію. Але все-таки гірський король чомусь хоче мене з’їсти.
– Це, звичайно, несправедливо, – відповів учитель. – А скажи мені, як тебе звати?
– Мати кличе мене Лопарчатко, а батько …
Але в цей час стіни будиночка знову захиталися.
– Ну, скоро ти будеш готовий? – прогримів гірський король.
– Зараз, зараз, ваша величність, – відповів учитель. А сам підійшов до грубки, яка майже зовсім згасла, і підкинув кілька полін. Поліна миттю спалахнули, і вогонь загудів в трубі.
– Ей ти! – закричав гірський король. – Раджу тобі поквапитися. – А не те я розтопчу зараз твій будинок!
І він вже заніс ногу над дахом, але відразу ж відсмикнув, бо з труби посипалися іскри, і велетень, так обпік собі п’яту, що мало не завив від болю.
Тут як раз двері відчинилися, і вийшов учитель. На шиї у нього був пов’язана найгарніша – в червоний горошок – краватка, а в руках у нього була яскрава лампа. Він підняв лампу якомога вище і шанобливо сказав:
– Прошу пробачити мене, ваша величність, що я змусив вас чекати …
Але гірський король навіть не дав йому закінчити. Як ти смієш світити мені в очі – мені, королю вічного мороку! – закричав король і заплющив очі. Він боявся яскравого світла так само, як маленькі діти бояться темної кімнати. – Де хлопчисько питаю, де хлопчисько, який смів зі мною сперечатися? Його звуть Сампо.
– Сампо? Вибачте, ваша величність, але тут немає такого хлопчика. Якщо хочете, ви можете самі подивитися. – І він ще вище підняв лампу.
– Що? Ти, здається, теж надумав сперечатися зі мною? – загримів гірський король.
І він простягнув свою страшну ручищу, щоб схопити вчителя. Але так як він дуже боявся осліпнути від лампи, то відкрити очі не наважився. Тому вчителю було легко ухилитися від гірського короля. Він вислизнув у нього, можна сказати, з-під самих пальців.
Тут вже гірський король ледь не луснув від злості. Він тупотів ногами, тряс головою і, в кінці кінців, вибухнув такою сніжною хуртовиною, що в одну мить весь будиночок був занесений снігом до самого даху. Тільки кінчик труби висовувався ще назовні, а через хвилину і його не стало видно.
І коли гірський король вирішив відкрити очі, – кругом була тьма, холод і сніг.
– А ну, тепер посперечайся зі мною! – закричав гірський король і попрямував до себе на Растекайс, накульгуючи на одну ногу.
А на ранок зійшло сонце, весь сніг розтанув, і маленький будиночок, вмитий талим снігом, знову стояв, як би нічого і не було.
Сампо-Лопарчатко подякував вчителю і став збиратися в дорогу.
Учитель дав йому свої сани, Сампо-Лопарчатко запряг у неї золоторогого оленя, і вони помчали до берегів річки Танайокі, додому, до рідних місць. А старий лопар і його жінка вже оплакували сина … Та й що їм ще залишалося робити! Маленький олень давно вже повернувся з порожніми саньми. Тепер сподіватися було ні на що. Звичайно, Сампо-Лопарчатко з’їли вовки.
– Ось, батьку, – говорила стара лопарка, витираючи сльози, – хоч і називав ти нашого сина Сампо, а не принесло це йому щастя.
– Це ти відвернула від нього щастя, – говорив старий лопар, важко зітхаючи. – Як би називала його по-іншому, то не сталося б з ним біди.
Зате і зраділи ж старі, коли Сампо-Лопарчатко, живий і неушкоджений, підкотив до юрти, та ще на золоторогому олені!
– Бачиш, жінко, – сказав старий лопар, – не дарма я назвав сина Сампо. Він у нас і справді щасливий.
– Та хіба я що кажу! – погодилася дружина. – Тільки, по-моєму, і Лопарчатко ім’я непогане. І вже якщо людині на роду написано бути щасливим, то ніяким ім’ям щастя від нього не відвернеш.
І вона як і раніше називала сина Лопарчатко, а батько називав його Сампо.
З того часу зажили вони всі по-старому, по-хорошому.
І золоторогий олень залишився з ними. Йому дуже сподобалося свіже зерно, яким нагодував його Сампо-Лопарчатко, і він не захотів нікуди йти.
А коли Сампо-Лопарчатко виріс і став сильним і хоробрим, як учитель, він кожен день годував свого оленя золотим вівсом зі срібних ясел. А де і як він роздобув золотий овес і срібні ясла, – про це розповімо іншим разом.