— Якось вночі, — сказав дядечко Римус, посадивши хлопчика до себе на коліна і задумливо погладивши по голівці, — так от якось уночі Братчик Опосум завітав до Братчика Єнота; виїли вони велику миску тушкованої моркви, а потім пішли прогулятися, подивитись, як поживають сусіди. Братчик Єнот — все підтюпцем та підтюпцем, Братчик Опосум — вистрибом та вистрибом.
Опосум донесхочу наївся фініків, а Єнот наковтався вдосталь жаб і пуголовків.
Гуляли вони, гуляли. Раптом чують — десь далеко в лісі гавкає пес.
— Раптом він на нас накинеться, Братчику Опосуме. Що тоді будемо робити? — запитав Єнот.
Опосум лише посміхнувся:
— Ну, вже я не дам тебе скривдити, Братчику Єноте. А ти що будеш робити?
— Хто? Я? — запитав Єнот. Хай лише спробує, хай спробує бодай поткнутися — усі ребра переламаю!
А пес побачив їх і вирішив часу не гаяти.
Навіть вітатись не став — одразу кинувся на них.
Братчик Опосум тієї ж миті зуби вишкірив, рот аж до вух, беркицьнувся на спину, ніби мертвий.
А Єнот — той майстер був почубитись. Підім’яв під себе собаку та й ну колошматити. Правду кажучи, від собаки не багато й лишилося, а те, що лишилося, вирвалось — і навтьоки, в саму гущавину, ніби хтось з рушниці стрельнув.
Ось Братчик Єнот поправив свій костюм, обтрусився, а Братчик Опосум усе лежить, ніби мертвий. Потім обережно підвівся, озирнувся та як кинеться бігти, тільки п’яти блиснули.
Наступного разу, як зустрілися Опосум і Єнот, каже Опосум:
— Здоров будь, Братчику Єноте! Як поживаєш?
Але Єнот — руки в кишені, вітатися не хоче.
— Ти чого ж це кирпу гнеш, Братчику Єноте? — питає Опосум.
— Я з боягузами і розмовляти не хочу, — відповідає ображено Єнот. — Йди своєю дорогою!
Опосум страшенно образився.
— Хто ж це боягуз, скажи-но мені?
— Та хто ж, як не ти, — каже Єнот. — Дуже мені потрібні такі приятелі, які на спину падають і мертвими прикидаються, ледь справа до бійки дійде!
Опосум, почувши ці слова, як почав сміятися, як почав реготати.
— Невже ти думаєш, Братчику Єноте, що це я зі страху? Чи, бува, не думаєш ти, що я злякався того нещасного собаку? І чого б це мені його боятися? Я ж чудово знав, що коли я не впораюся з тим псом, то вже ти даси йому гарної прочуханки. Отож я просто лежав і дивився, як ти його гамселиш, чекав, коли й моя черга буде з ним розважитись.
Але Єнот лише носа наморщив:
— Казки це все, Братчику Опосуме! Як торкнувся тебе пес, ти відразу впав і прикинувся мертвим.
— Так я ж кажу тобі, Братчику Єноте, що це зовсім не від страху. Я лише однієї речі на світі боюсь — лоскоту. І коли цей пес тицьнув носом мені під ребра, я розсміявся, і так розібрав мене сміх, що ворухнути не міг ані рукою, ані ногою! Йому страшенно пощастило, що я лоскоту боюсь, — ще б хвилька, і я розірвав би його на шматки. Бійки я не боюся, Братчику Єноте, але лоскіт — це інша справа. З ким завгодно можу битися, але — відразу кажу — щоб тільки без лоскоту.
— Ось із того самого дня, — продовжував дядечко Римус, дивлячись, як клубочиться дим з люльки, — і дотепер так боїться лоскоту Братчик Опосум: лише торкни його між ребрами — падає на спину і так регоче, що не може ворухнути ні ногою, ні рукою.