Було в батька дванадцять синів, усі сильні та молодецькі хлопці.
Жили вони на великій галявині серед темного лісу. Вели там своє господарство, полювали на диких звірів і пташок.
Старий батько, сивий, як голуб, сидів собі в кожушку і влітку й тільки командував. І були в сім’ї лад і злагода.
Одружилися сини, пішли в них свої діти. Велика виросла сім’я. Та всі слухалися старого батька, і кожен робив свою роботу.
Але от через деякий час помер батько. І почалися в сім’ї незгоди. Жінки братів сваряться, одна одну загризають – ради нема. Така пішла між ними колотнеча, що й чоловіки нічого зробити не можуть.
Кричать жінки, хочуть ділитися.
«Ну що ж,– думають брати,– треба ділитися».
Почали ділитися. Та справа ця не така й легка, як їм здавалося. Сяк-так із криком і гуком поділили майно й худобу. А як дійшло до землі, то тут мало один одного не повбивали: ніяк не можуть поділити свою галявину, щоб нікому кривди не було.
Пересварилися брати за землю і стали один одному ворогами.
Тільки два молодші брати жили між собою у великій злагоді: куди один, туди й другий. Не хотіли вони гризтися з братами за землю, покинули батькову хату та й подалися у світ шукати іншого притулку.
Зробили брати з двох дубів великі сани, запрягли в них шість пар волів, наклали добра, посадили жінок з дітьми та й поїхали на санях по піску. А корови й дрібніша худоба позаду за ними пішли.
Проволокли трохи воли дубові сани по піску та й стали як укопані. Воза ті брати не мали й нічого про нього не знали, бо нікуди вони зі свого лісу не тільки влітку, але й узимку не їздили.
Почали брати відпилювати круглі колодки й підкладати під полози. Котяться колодки, і сани посуваються уперед.
Набридло меншому братові підкладати колодки під полози, от він і каже старшому:
– Давай зробимо так, щоб колодки самі крутилися під полозами.
І зробили вони перший у тому краї віз. Легко пішли тепер воли, так що брати й самі сіли на воза. Їдуть і дивуються, як вони до цього часу обходилися без воза.
Їхали вони, їхали, доїхали до великої річки. Оглянули річку – всюди глибока, ніде нема зручного місця, щоб переїхати вбрід. А тут така буря зчинилася, що ліс, мов звір, реве. Ламає буря дерева, як соломинки, і жбурляє в річку. Пливуть вони по воді цілими скиртами.
Наловили вони з братом дерев, обрубали гілля, колоди зв’язали одну за одною і зробили міцний пліт. А як стихла буря, вивезли свій віз на пліт. Самі стоять па плоті й керують жердинами-гаками, а пліт пливе, мов човен.
Побачили корови, що воли попливли на той берег, кинулися й собі в річку. Тільки вівці й свині не наважуються стрибати у воду. Стоять на березі, мекають, рохкають. Повернулися потім брати з плотом назад і забрали їх. Отак усі й переправилися через широку й глибоку річку.
Поїхали вони далі й забралися в таку пущу, що й кінця їй нема.
Почали брати прорубувати просіки в пущі й мостити гатки. Але де там! Що далі, то ліс густішає, що й не виберешся. Старший брат зморився, підупав на силі.
– Зостануся,– каже він меншому братові,– я тут, бо не вистачить у мене сили з цього лісу вирубатися.
І зостався зі своєю сім’єю жити в лісі.
З тих пір і його самого й увесь його рід почали звати поліщуками.
А менший брат не захотів залишатися в лісі. Був він дужий, як тур, і покладався на свою силу. Він один прорубував просіки, мостив греблі і їхав далі.
І до наших часів зосталися ще на Поліссі ті просіки й греблі, що наробив менший брат.
Чи довго він так вибирався з темного лісу чи ні, та нарешті почали траплятися прогалини й галявини з пісками. Осів менший брат у цих місцях, почав їх орати і сіяти збіжжя.
І з тих пір прозвали його самого й увесь його рід польовиками.
А потім розселилися поліщуки й польовики, зайняли нові ліси й поля і стали добрими сусідами.
Так і тепер живуть.