Жила-була на світі маленька дівчинка, яку звали Ліза. Вона жила разом зі своїми татом і мамою в невеликому червоному будиночку в Делекарліі в Швеції.
Мама пошила їй чудове помаранчеве платтячко. Ліза носила його разом з фартушком в червону смужку, маленьким червоним капелюшком і блакитним шарфиком. А тато подарував їй чудові червоні черевички і гарну парасольку такого ж кольору, що і шарфик. Всі ці нові речі робили маленьку Лізу просто чарівною.
“Я найкрасивіша дівчинка у всій Швеції”, – думала про себе Маленька Ліза.
Одного разу Мама сказала Лізі:
– Одягни своє гарне вбрання і нові черевички і йди відвідати бабусю. Я спекла для неї пиріг. Іди через ліс по широкій стежці, нікуди не звертаючи, і скоро доберешся до її хатинки.
Маленька Ліза від радості заплескала в долоні. Втім, в цьому не було нічого дивного, хіба вона не збиралася сама відправитися до бабусі, що жила в лісі? Може статися, Ліза навіть залишиться на ніч у бабусі, і та розповість їй якусь зі своїх чудових чарівних казок! Пообіцявши мамі бути обережною і не сходити з стежки, Ліза поцілувала маму на прощання, підхопила свій кошик і відправилася в дорогу.
У лісі панувала приємна прохолода. Маленька Ліза весело крокувала вперед, слухаючи спів лісових птахів. Вона вже зайшла досить далеко в ліс, коли раптом побачила кущики суниці на краю стежки.
“Як добре! Мені так хочеться ягід”, – подумала маленька Ліза і зупинилася, щоб зірвати їх. Вони виявилися такими смачними, що Ліза зірвала ще і ще. Вона ніяк не могла відірватися від ягід, адже чим далі вона йшла від стежки, тим більшими і солодшими вони ставали. Невдовзі Ліза залізла в глухі хащі. Занадто пізно згадала вона про те, що обіцяла мамі нікуди не звертати з стежки.
– Що ж мені тепер робити? – вигукнула перелякана дівчинка.
В ту ж мить вона почула глухе гарчання і, піднявши очі, побачила величезного ведмедя, що наближався до неї.
– Гр-р! Гр-р! Зараз я тебе з’їм, – сказав Ведмідь.
– Не їжте мене, будь ласка, дядечко Ведмідь, – благала Маленька Ліза. – Якщо ви відпустите мене, то я охоче віддам вам свій чудовий фартушок разом з блакитним шарфиком.
– Гаразд, – сказав Ведмідь. – Я не буду їсти тебе, якщо ти віддаси мені свій фартушок і шарфик.
Глибоко зітхнувши. Маленька Ліза віддала йому і фартушок, і шарфик, і Ведмідь затупотів далі своєю дорогою, буркотливо наспівуючи собі під ніс: “Я найкрасивіший ведмідь у всьому лісі!” Бідна-бідна маленька Ліза! Сльози хлинули з її очей. Їй було шкода своїх гарних речей. До того ж вона не знала, куди йти, щоб вибратися з цієї гущавини. Раптово до неї долинуло жахливе виття, і звідки не візьмись перед нею опинився величезний вовк, жадібно клацаючи зубами.
– Хе-хе! Зараз я тебе з’їм, – сказав він.
– Будь ласка, дуже прошу вас. Дядьку Вовк, не їжте мене, – стала просити його Ліза. – Краще я дам вам своє чудове помаранчеве платтячко.
– Але воно занадто мало для мене, – заперечив Вовк.
– А ви надіньте його на голову, як хустину, – сказала Маленька Ліза.
– Ну що ж, це мені подобається, – сказав Вовк, одягаючи платтячко на голову. Він гордо пішов геть, кажучи собі: “Тепер я найкрасивіший вовк в лісі”.
А маленька Ліза пішла далі лісом.
– Тільки б мені знайти дорогу додому, і все було б нічого, – зітхала вона.
Але вона знову почула дивний шум. На цей раз дорогу їй перегородив великий рудий Лис.
– Ага-га! Який славний обід! Стій, бо я зараз з’їм тебе, – сказав Лис.
– Не треба, не їжте мене. Дядечко Лис, – сказала маленька Ліза. – Якщо ви не зачепите мене, то я з радістю віддам вам свою чудову блакитну парасольку.
– Твій парасоль і справді дуже милий, – зауважив Лис. – Давай його мені, і я не буду їсти тебе.
Нічого не вдієш, довелося Маленькій Лізі розлучитися зі своєю парасолькою, а задоволений Лис побіг далі, повторюючи:
– Тепер я найкрасивіший лис у всьому лісі.
Бідна Маленька Ліза, як гірко вона плакала! Адже з усього чудесного вбрання у неї залишилися тільки маленький червоний капелюшок і милі червоні черевички. Все інше їй довелося віддати. Вона навіть загубила кошик! Напевно, забула його на тому місці, де зустрілася з Ведмедем. Тіні ставали все довшими, і сутінки поступово огортали величезний чорний ліс. Ліза щосили намагалася бути сміливою і продовжувала йти вперед. Зірки замерехтіли на темному небі. Крізь гілля дерев місяць привітно посміхався дівчинці. Знесилившись дівчинка присіла відпочити на великий камінь. Вона думала про свої втрачені речі; про маму, що залишилася в затишному будиночку далеко звідси; про бабусю, яка чекала її і, напевно, раз у раз виглядала в віконце. Бідна маленька Ліза, заблукала в лісі! Як вона плакала! Раптом вона почула, як хтось гукнув її тоненьким голоском:
– Чому ти плачеш, дівчинка?
Ліза відкрила очі: у самих її ніг сидів, припавши до землі, Кролик.
– Якщо ти не хочеш відповідати мені, – сказав Кролик, ляскаючи довгими рожевими вухами, – то я побіжу далі. Я поспішаю. Ха! Які у тебе славні черевички. Ти не подаруєш їх мені, щоб я міг бігати ще швидше?
– Бери їх, бери. Братик Кролик, – сказала Маленька Ліза. – У мене ж більше немає мого гарного вбрання, навіщо ж мені ці черевички? Візьми їх і одягни на задні лапки.
З цими словами вона зняла червоні черевички і простягнула їх Кролику.
– Величезне спасибі, – подякував їй він і взув задні лапи в черевички. – Ти дуже мила і добра дівчинка. І тому, якщо хочеш, ти можеш залізти до мене на спину і переконатися, як швидко я вмію бігати.
Маленька Ліза залізла на спину кролика, і той з місця помчав так, що тільки вітер свистів у них у вухах. Зрозуміло, вона міцно трималася за шерсть кролика: адже їй не хотілося впасти на землю на такій швидкості! Вони весело летіли крізь темний ліс, як раптом тишу, яка оточувала їх, порушив жахливий шум.
– Ой! – закричала маленька Ліза. – Напевно, це Ведмідь, Вовк і Лис, які хотіли з’їсти мене, зібралися разом. Швидше, швидше, біжимо звідси.
– Не бійся маленька Ліза, – заперечив кролик. – Якщо ти будеш як слід триматися, ніхто не зможе зловити нас. Ніхто в усьому лісі не може змагатися зі мною. Однак спочатку подивимося, чому вони підняли такий шум.
Вони підкралися до галявини, з якої долинало злісне гарчання, і сховалися за товсте дерево. Маленька Ліза визирнула з-за стовбура і, як ви думаєте, що вона побачила? Ведмідь, Вовка і Лисиця, сварилися через те, хто з них найкрасивіший звір в лісі. Вони сперечалися голосно і люто. У гніві кожен з них здер з себе одяг, щоб бути готовим до бійки. Лис, який був дуже хитрим, забіг за величезний стовбур старого дуба. Ведмідь і Вовк кинулися за ним. Ведмідь схопив за хвіст Лиса, а той вчепився в хвіст Вовкові. Вовк, в свою чергу, зумів дотягнутися до короткого хвостика Ведмедя, і всі троє побігли навколо дерева, поступово розганяючись швидше й швидше! Поки вони марно намагалися наздогнати один одного, Маленька Ліза підкралася потихеньку до своїх речей, покинутих на траві, і підняла їх.
– Якщо вам не потрібен мій чудовий одяг, то я, мабуть, заберу його назад, – сказала вона.
Однак Лис, Вовк і Ведмідь були надто зайняті гризнею між собою, щоб помітити дівчинку. Вони приходили в усе більшу лють і, кружляли все швидше. Вони носилися з такою швидкістю, що маленька Ліза просто не могла їх розрізнити. Зрозуміло, їм було ніколи озиратися на неї. Дівчинка швидко натягнула на себе платтячко, фартух і шарфик, схопила парасольку і кинулася назад до дерева, за яким її чекав братик Кролик.
– Я думаю, нам краще швидше забиратися звідси, поки вони нас не побачили, – сказала Ліза, залізаючи до нього на спину, і вкрадливо додала: – Якщо б ти відвіз мене прямо додому до мами і тата, то я пригостила б тебе теплими вафлями з варенням.
– Чудова пропозиція. Мабуть, я погоджуся, – відповів братик Кролик і помчав ще швидше, ніж раніше.
Минуло зовсім небагато часу, і вони дісталися до будинку маленькій Лізи. Можете собі уявити, як здивувалася її мама, побачивши свою дочку, яка їхала верхи на кролику. Але ще більше вона здивувалася, почувши розповідь про те, що сталося з Лізою в лісі.
– Бачиш, як буває, коли ти не слухаєш? Ти ж не повинна була звертати з стежки, Ліза, – вичитувала дівчинку мама. Однак, вона була щаслива, що дочка повернулася додому цілою і неушкодженою, пробачила її і сказала:
– Давайте влаштуємо невеличке свято з нагоди твого повернення. І так як ти обіцяла Братику Кролику вафлі з варенням, то я думаю, ми можемо влаштувати справжній вафельний бенкет.
Вона розпалила плиту, і незабаром весь будинок наповнився запахом вафель. Мама напекла їх цілу гору, а коли все було готово, маленька Ліза, тато, мама і їх новий товариш Б ратик Кролик сіли вечеряти. Якими смачними виявилися вафлі, і як гарно вони хрустіли на зубах! Братик Кролик з’їв п’ятдесят і дев’ять вафель, мама – сімдесят, тато – вісімдесят дві. Що ж стосується маленької Лізи, то вона так зголодніла, що з’їла цілих сто тридцять три вафлі.
Уявляєте?