Жили собі колись чоловік та жінка і було в них двоє близнят, дівчинка й хлопчик, такі однакові, що якби не різний одяг, ніхто б їх і не розпізнав. Хлопця прозвано Дурисвітом. Поки батьки були живі, то не мали з нього ніякої користі, він тільки шукав, як би когось обдурити чи зробити комусь капость. А як батьки померли, стало ще гірше. Дурисвіт не хотів братися до роботи, гайнував те, що залишилося після них, і ні з ким не жив у злагоді. Сестра працювала з останньої сили, та все надаремне. І вона запитала брата:
– З чого ми житимемо, коли все прогайнуємо?
– Тоді я когось обдурю,– відповів Дурисвіт.
– А чи не буде вже запізно? – сказала сестра.
– Побачимо,– відповів Дурисвіт.
Коли всі батьківські статки скінчилися, Дурисвіт вирушив у світ когось дурити. Ішов він, ішов і прийшов до королівського двору. Король саме стояв на ганку і, коли побачив хлопця, запитав його:
– Ти куди простуєш, Дурисвіте?
– Та йду у світ поглянути, чи не обдурю когось,– відповів Дурисвіт.
– А мене ти не можеш обдурити? – запитав король.
– Ні, не можу, бо забув удома дурило.
– Хіба не можна вернутись по нього? – запитав король. – Мені кортіло б побачити, чи ти справді такий спритний, як про тебе кажуть.
– Та не хочу вертатися, бо натомив ноги,– відповів Дурисвіт.
– Я позичу тобі коня й сідло,– сказав король.
– Я не вмію їхати верхи,– відповів Дурисвіт.
– Ми тебе посадовимо на коня,– сказав король,– а ти вже якось утримаєшся в сідлі.
Дурисвіт почухав потилицю раз, почухав другий і дав себе посадовити на коня. Він рушив з місця, соваючись у сідлі з боку на бік, наче ніколи не сидів на коні. Побачив король, як він їде, і так зареготав, що аж сльози виступили йому на очах, бо такого вершника він зроду ще не бачив. Та коли Дурисвіт доїхав до лісу за пагорбом, де його король уже не бачив, він сів у сідло так міцно, ніби його пришпилили, і помчав так швидко, як злодій на вкраденому коні. А коли приїхав до села, то продав і коня, і сідло.
Тим часом король походжав по ганку й чекав, поки Дурисвіт притюпає зі своїм дурилом. І все реготав, коли згадував, як кумедно хлопець теліпався на коні, немов лантух із сіном, що совається з боку на бік.
Та години минали, а Дурисвіта не було. Нарешті король збагнув, що хлопець обдурив його й виманив коня з сідлом, хоч і не мав із собою дурила. Розлютився король і поїхав до Дурисвіта, щоб поквитатися з ним.
Але Дурисвіт довідався, що король їде, і звелів сестрі нагріти окропу у кам’яному горщику. А коли король з’явився, поставив горщик, у якому кипіла вода, на дерев’яну колоду й почав варити кашу.
Король з дива забув, чого й приїхав.
– Що ти хочеш за цей горщик? – запитав він.
– Я не можу продати його,– відповів Дурисвіт.
– Чому не можеш? Я тобі добре заплачу,– сказав король.
– З цим горщиком мені дуже зручно,– сказав Дурисвіт. – Я не трачу гроші на дрова, не їжджу по них у ліс, не вожу їх і не рубаю.
– Я дам тобі за нього сто талярів,– сказав король. – Ти видурив у мене коня, сідло і вуздечку, але я не покараю тебе, якщо ти продаси мені цей горщик.
Довелось Дурисвітові продати горщик.
Приїхав король додому, скликав гостей і сказав, що зараз наварить їм їсти в новому горщику. Поставив він горщик на підлогу посеред кімнати й чекає, поки вода в ньому закипить. Гості стоять і дивуються: чи, бува, король не з’їхав з глузду. Вони вже почали пересміхатися поміж собою, а король усе ходить навколо горщика і проказує:
– Потерпіть хвилинку, зараз він почне варити.
Та горщик не варив. Нарешті король збагнув, що Дурисвіт скористався своїм дурилом і знов ошукав його. Він негайно поїхав до Дурисвіта, щоб убити його.
Він застав хлопця біля клуні.
– Ну що, не варить горщик? – запитав Дурисвіт.
– Так, не хоче варити,– відповів король. – І тепер ти заплатиш мені за це! – додав він і кинувся на хлопця з ножем.
– Я так і знав,– сказав Дурисвіт. – Ти ж не взяв колоди.
– Гадаю, ти вже більше не дуриш мене? – запитав король.
– То все через колоду, на якій стоїть горщик,– сказав Дурисвіт. – Без неї він не варить.
– Скільки ти хочеш за колоду?
– Вона варта триста талярів, але тобі я продам за двісті,– сказав Дурисвіт.
Узяв король колоду й поїхав додому. Тоді знов скликав гостей і поставив горщика на колоду посеред кімнати. Гості вже не сумнівалися, що король з’їхав з глузду, брали його на сміх, а він упадав коло горщика і приказував:
– Потерпіть трохи, зараз він почне варити.
Але горщик не варив на колоді так само, як і на підлозі.
Нарешті король збагнув, що й цього разу Дурисвіт скористався своїм дурилом. Він почав рвати на собі чуба з люті, тоді помчав до Дурисвіта, щоб убити його. Тепер він уже не пожаліє його, хоч би що той вигадав.
Приїхав він і бачить – Дурисвіт сидить на камені і грає на губній гармонії.
– Ти граєш на гармонії? – запитав король.
– Граю,– відповів Дурисвіт. – А що ж мені робити?
– Ну, ти вже не раз дурив мене, а тепер ходи зі мною, я тебе вб’ю,– сказав король.
– Що ж, піду, коли нема іншої ради,– сказав Дурисвіт.
Приїхали вони до короля, і той наказав посадовити хлопця в діжку, забити дно і викотити її на високу гору. Там Дурисвіт мав сидіти три дні й думати про свої лихі вчинки, поки його скотять у море.
Третього дня через ту гору проїздив один багатій. А Дурисвіт сидить у діжці й співає:
– В рай лежить мені дорога, та не кваплюсь я до бога.
Почув багатій Дурисвітову пісню й запитав, скільки той схоче за те, що пустить його замість себе в діжку, бо йому теж кортить відвідати рай.
– Це недешева втіха,– відповів Дурисвіт. – Адже не щодня випадає нагода побувати в раю.
Багатій віддав хлопцеві все, що мав, а сам заліз замість нього в діжку.
Скінчився третій день, і король прийшов на гору.
– Щасливої дороги,– сказав він, бо гадав, що в діжці сидить Дурисвіт. – Тепер ти доберешся до фіорду швидше, ніж верхи на коні. Кінець буде і тобі, і твоєму дурилові.
І зіпхнув діжку з кручі. А на півдорозі до фіорду від діжки й від того, хто в ній сидів, нічого не залишилось.
Король подався додому й недалеко від’їхав, як знов побачив Дурисвіта. Той сидів при дорозі і грав на губній гармонії.
– Це ти сидиш? – запитав король.
– А хто ж? Певне, що я,– відповів Дурисвіт. – Я хочу на цьому місці побудувати стайню для своїх коней і худоби.
– Хіба ти так розбагатів у фіорді, куди я тебе зіпхнув? – запитав король.
– Так, ти зіпхнув мене у фіорд,– сказав Дурисвіт,– і коли я досяг дна, то побачив повно коней, худоби, золота і всякого добра. Його там цілі гори.
– Скільки тобі заплатити, щоб ти й мене зіпхнув туди? – запитав король.
– О, я зіпхну тебе задарма,– відповів Дурисвіт. – Адже ти з мене не брав грошей, то і я не візьму.
Дурисвіт посадовив короля в діжку, викотив її на високу гору і звідти зіпхнув у фіорд. А сам поїхав до королівського двору, одружився з королівною і став королем.
Який з нього був король, ніхто не знає, але обдурити його вже ніхто не міг,– недарма він сам був Дурисвітом.