В одному селі жив у батька з матір’ю хлопець, на ім’я Хальвор.
Жив він і турбот не знав, а батькам своїм чимало горя приносив. Сидить собі цілими днями біля печі і риється в золі. І ні до чого йому діла немає.
Скільки разів батько з матір’ю віддавали його в науку, але все без толку. Не мине й трьох днів, а Хальвор знову вдома — все йому не так, все не по ньому. Знову сидить він біля печі, знову копається в золі. І ось одного разу зайшов до них в будинок матрос. Багато земель і морів бачив він і тепер знову вирушав у далеке плавання.
— Хочеш, тебе з собою візьму? — питає він Хальвора.
Це Хальвору припало до смаку і він погодився.
Збирався він не довго — струсив попіл з долонь і пішов.
Чи довго вони пливли по морю, я не знаю. Тільки знаю, що потрапили вони в сильну бурю, а коли буря нарешті стихла, навіть капітан не міг сказати, де вони знаходяться, — принесло їх до берега якоїсь чужої землі, а що це за земля і хто на ній живе — про це ніхто ніколи навіть не чув.
Вітер зовсім вщух, вітрила обвисли, і корабель — хочеш не хочеш — не міг зрушити з місця. Стояти на одному місці всякому набридне. Навіть Хальвору стало нудно.
Став він просити капітана відпустити його на берег. І так він його просив, що капітан погодився.
— Тільки дивись, трохи подує вітер, повертайся на корабель. Ми тебе чекати не будемо.
І ось Хальвор ступив на берег невідомої землі.
Куди не глянь, усюди золоті поля, зелені луки, а людей не видно.
Довго йшов Хальвор, і раптом захиталося колосся, зашелестіла трава — піднявся вітер. Треба Хальвору повернутися назад, але тут він побачив велику дорогу, і йому дуже захотілося дізнатися, куди вона веде. Дорога була така гладенька, що по ній хоч яйця коти — не розіб’ються. А слідів на дорозі — ніяких, ні людських, ні звірячих.
Цілий день йшов Хальвор, а коли настав вечір, дорога привела його до замку. Всі вікна замку були освітлені і манили стомленого мандрівника.
Хальвор неабияк зголоднів, адже з самого ранку у нього не було в роті ні крихти. Корабель його, напевно, давно пішов в море, і йому нічого не залишалося, як зайти в замок.
Він так і зробив.
Спочатку він потрапив на кухню. Вогонь яскраво палав, у величезних каструлях і казанах зі срібла і золота щось варилося та смажилося. Але людей ніде не було видно. Хальвор постояв, помилувався всім, але не посмів ні до чого доторкнутися. Потім він помітив двері, які вели, напевно, з кухні у внутрішні покої. Хальвор штовхнув її та так і остовпів.
Перед ним сиділа красуня і пряла на прядці.
– Хто ти, що наважився прийти сюди? – вигукнула красуня. – Іди геть, та швидше! Господар цього замку триголовий троль. Якщо він прийде і побачить тебе, ти загинеш.
– Нехай у нього буде хоч чотири голови, я все одно залишуся, – сказав Хальвор. – Я не піду звідси, поки ти мене не нагодуєш. А боятися мені нічого, тому що я не зробив нічого поганого.
Красуні сподобалося, що Хальвор так сміливо розмовляє. Вона гарненько нагодувала його і, коли він наївся, сказала:
– А ну спробуй зняти меч, що висить на стіні. Якщо знімеш, сам спасешся і мене врятуєш. Хальвор посміхнувся. Тут і пробувати нічого! Він взявся за рукоять меча … Та що це? Він і підняти його не може, не те що зняти.
– Випий ковток з фляги, що висить поруч, – сказала красуня. – Троль завжди так робить, перш ніж братися за меч.
Хальвор приклався до шийки, відпив ковток і знову взявся за меч. Так що ж це? Меч став як пір’їнка, в руці немов нічого й немає.
– Ну, тепер нехай приходить троль! – сказав Хальвор, помахуючи мечем.
І ось почулося сопіння, шум, тріск – це троль повертався до свого замку.
Хальвор став біля дверей.
Ледве троль прочинив двері, як відразу відчув недобре.
– Тут пахне людиною! – закричав він страшним голосом.
– Вірно! – сказав Хальвор і разом відрубав тролю всі три його голови.
Від радості красуня почала співати і танцювати і веселилася до тих пір, поки не згадала про своїх сестер. Тоді вона заплакала.
– Якби ти міг звільнити і моїх сестер! – сказала вона Хальвору.
– Та де ж вони? – запитав Хальвор.
– Їх теж викрали тролі. Нас три сестри, три принцеси. Тролі замкнули нас у своїх замках, тому що ми не захотіли стати їх дружинами. До замку першого троля цілий день шляху, – там в ув’язненні живе моя старша сестра. До замку іншого троля ще день і ніч шляху, – там нудиться в неволі моя молодша сестра.
І красуня знову заплакала. Наступного ранку Хальвор вирушив у дорогу. Він йшов весь день до самого вечора, не йшов, а біг, і нарешті побачив замок троля.
Через кухню Хальвор проник у внутрішні покої замку.
– Яка людина так сміливо зайшла сюди? – вигукнула старша принцеса. – Я вже забула, скільки часу живу тут – так давно викрав мене троль. Але жодного разу я не бачила в цих покоях людини. Найкраще, якщо і ти підеш звідси, тому що у троля, якому належить цей замок, шість голів.
– Нехай у нього буде шість по шість голів, я все одно не піду.
– Він схопить тебе і проковтне живцем, – сказала принцеса.
Але її слова аніскільки не допомогли. Хальвор твердив своє: він не піде. А ось поїсти він не проти, тому що з ранку у нього в роті не було ні крихти. Може, принцеса нагодує його?
Ну звичайно. За цим діло не стане. Принцеса заставила наїдками весь стіл. Юнак може їсти скільки хоче. А потім він все-таки повинен піти.
– Ні, я не піду, – сказав Хальвор. – Я не зробив нічого поганого, і мені нема чого боятися троля.
– Так він тебе і питати ні про що не буде, схопить без всяких розмов і з’їсть. Але якщо вже ти такий впертий, так хоч візьми меч, що висить на стіні. Тільки спочатку випий ковток з фляги, яка висить поруч.
Хальвор так і зробив.
Скоро з’явився троль. Він був ще більший від першого і ледь-ледь пролазив в двері. Тільки-но він просунув одну свою голову і повів носом, як закричав:
– Та тут людиною пахне!
– Вгадав, шестиголовий! – сказав Хальвор і одну за одною відрубав всі шість голів троля.
Принцеса почала стрибати і танцювати від радості, а потім згадала про своїх сестер і заплакала.
– Не плач, – сказав їй Хальвор, – одну твою сестру я вже звільнив, а другій недовго залишилося бути полонянкою. Наступного ранку Хальвор відправився в дорогу. Весь день йшов, всю ніч йшов і лише на світанку другого дня побачив зубчасті стіни замку.
Хальвор пройшов через кухню, відчинив двері в покої замку і побачив таку красуню, що навіть очам своїм не повірив. На всьому світі такої не знайти. Це була молодша принцеса.
– Юначе, – сказала вона, – навіщо ти сюди прийшов? Господар цього замку – страшний троль. Ти і оком моргнути не встигнеш, як він проковтне тебе. Від нього не сховаєшся, не врятуєшся, адже у нього дев’ять голів. Іди, поки він не повернувся.
– Нехай у нього хоч сто голів, а я не піду. Дай-но мені випити ковток з його пляшки, тоді подивимося, хто кого здолає.
Хальвор відпив трохи з пляшки, потім зняв меч зі стіни і почав чекати троля. І ось здригнулася земля, похитнулися кам’яні стіни – це троль повернувся до свого замку. Він був такий величезний, що тільки боком міг пролізти в двері. Тільки-но з’явилася одна його голова, як Хальвор відрубав її, а потім і інші вісім. Правда, з останньої головою йому довелося повозитися. Вона так міцно сиділа на тулубі, що Хальвор ледь впорався з нею.
Нарешті все було скінчено.
Принцеса від радості мало не плакала, а коли вона дізналася, що сестри її теж вільні, щастя її не було кінця. Не минуло й двох днів, як всі зібралися в замку старшої сестри. Ніколи ще стіни цього замку не бачили стільки веселощів, не чули такого щасливого сміху.
Сестри від душі полюбили Хальвора, але молодша принцеса полюбила його більше всіх. І Хальвор полюбив її всім серцем. Залишалося тепер тільки відсвяткувати весілля.
Одне засмучувало Хальвора – думка про батька з матір’ю. Вони напевно оплакують свого непутящого сина! А як би вони пораділи його щастю і багатству!
– Твоєму горю допомогти легко, – сказала йому наречена. – Ось тобі перстень, повернеш його на пальці один раз, і він перенесе тебе, куди захочеш; повернеш два рази, і – тільки поклич – всякий біля тебе з’явиться; три рази повернеш – і знову до нас повернешся. Але пам’ятай: нас до себе не клич, бо ніколи більше нікого з нас не побачиш. Злий вихор понесе нас в замок Соріано-Моріа. А туди тобі дороги не знайти. І перстень тобі не допоможе.
З цими словами зняла вона перстень зі своєї руки і наділа на руку Хальвора.
Старші сестри принесли одяг для Хальвора – з шовку і оксамиту, шитий сріблом і золотом, прикрашений дорогоцінним камінням. Вбрався Хальвор і сам став схожий на принца. Потім він повернув перстень на пальці і сказав:
– Де був мій будинок, там нехай і я буду! Де я стою, нехай там мій будинок стоїть!
І не встиг сказати, як все збулося по його слову. Знову перед ним батьківський будинок. Штовхнув він двері – кругом знайомі стіни. І все в будинку як і раніше – та ж піч, той же ящик з золою. Справа була вже ближче до вечора. У сутінках батько з матір’ю і не впізнали Хальвора. Побачили вони, що до них зайшов знатний гість, і від збентеження стали присідати і кланятися.
– Чи не пустите мене переночувати, добрі люди? – запитав Хальвор.
Люди похилого віку зовсім розгубилися. Ні, ні, як же це можна. Пан, видно, помилився будинком. Вони люди бідні. У них і того немає, і цього немає, і нагодувати-напоїти нічим, і спати покласти ніде. Краще вже йому піти в інший будинок, в кінці вулиці, де високий комин на даху, там для пана все знайдеться. Але Хальвор не погоджується.
– Може, все-таки дозволите у вас переночувати. Мені нічого не треба. Я хоч тут, на ящику з золою, посиджу. Сів на краєчок ящика і став золу крізь пальці пересипати, як, бувало, раніше робив.
Батько з матір’ю дивуються – що за дивний гість! Та не гнати ж його з дому!
Слово за слово, розговорилися вони про те, про се.
– А хіба дітей у вас немає? – запитує Хальвор.
– Був син, – каже батько, – так пішов від нас. І звістки про себе не подає. Чи живий, чи немає – нічого ми не знаємо.
– А який він був? – запитує Хальвор. – На мене не схожий?
– Куди йому до тебе! – каже мати. – Він тільки й знав одну справу, – – ось як ти зараз, – сидіти на ящику та золу рукою ворушити.
Тут мати підійшла до печі, щоб підкинути вугілля. Яскраве полум’я освітило ящик і Хальвора, який сидів, запустивши руку в золу.
– Хальвор, синочок, але ж це ти! – скрикнула стара. – Батько, дивись, це наш синочок повернувся!
І обоє старих кинулися обіймати Хальвора. З радості вони і плакали, і сміялися. А розмові кінця не було. Про одне тільки шкодували батько з матір’ю, що не можна їм побачити дорогу невістку. На ранок зайшла до них сусідка, та так і ойкнула, побачивши Хальвора в шовку і оксамиті. Години не минуло, а вже все село знало, що Хальвор переміг трьох страшних тролів і повернувся додому. Всім сусідам хотілося скоріше побачити його, а сусідським дочкам і зовсім не терпілося подивитися на Хальвора. Раніше вони знати його не бажали. Зустрінуть на вулиці і давай дражнити: “Гей ти, замазура! Тобі золи не треба? Приходь – насипем повну бочку!” А тепер кожна зі шкіри лізла, щоб Хальвор на неї глянув, кожна з них намагалася заговорити, кожна намагалася посміхнутися йому ласкавіше. Тільки даремно вони старалися! Тепер сам Хальвор не хотів на них дивитися.
– Що це, – каже, – ви всі вбралися як городні опудала? Вам в ваших шатах хіба що корів пасти! От би посміялися над вами моя наречена і її сестри!
І, забувши про все, що говорила йому наречена, він двічі повернув кільце на пальці і сказав:
– Нехай замок і принцеси будуть там, де я стою …
Але не встиг він рота закрити, як раптом небо потемніло, загримів грім, і крізь гуркіт і виття вихору почулися голоси:
– Прощай, Хальвор! Шукай нас в замку Соріано-Моріа. А як не знайдеш, то ніколи більше нас не побачиш.
І все стихло.
Сусіди зі страху поспішили піти по своїх домівках, а Хальвор закрив обличчя руками і гірко-гірко заплакав.
– Сам я на себе біду накликав. Тепер одне мені залишається – йти шукати замок Соріано-Моріа.
Як не вмовляли його батько з матір’ю, як не просили залишитися, Хальвор і слухати їх не хотів. – Або знайду замок Соріано-Моріа, або мені не жити!
І відправився в дорогу. Йшов він, йшов, і привела дорога його в ліс. Ліс густий, темний, кінця-краю йому немає. Цілий день пробирався Хальвор дрімучими хащами, всю ніч йшов і раптом побачив серед дерев вогник.
“Певно, хтось живе тут, – подумав Хальвор. – Може, дадуть мені поїсти і відпочити дозволять!..”
Підійшов Хальвор ближче і побачив маленьку жалюгідну хатинку. Заглянув у віконце, а там двоє сидять, старий і стара. У баби ніс довжелезний. Встала вона біля грубки і носом, як кочергою, вугілля поправляє.
– Добрий вечір! – сказав Хальвор.
– Добрий вечір! – відповіла стара. – Ти навіщо прийшов сюди? Вже сто років жодна людина тут не бувала.
Ну, Хальвор розповів, куди він йде, і запитав, чи не знає вона дороги в замок Соріано-Моріа.
– Ні, – сказала стара, – не знаю я туди дороги. А ось зараз вийде місяць, ми його і спитаємо. Він по всьому світу ходить, напевно, все знає.
Коли місяць, світлий і блискучий, піднявся над деревами, стара вийшла на ганок.
– Місяць, місяць! – крикнула вона. – Можеш ти показати дорогу в замок Соріано-Моріа?
– По небу я дорогу знаю, а по землі – не знайду, – сказав місяць. – Хмара від мене замок закрила, коли я над ним пропливав.
Сказав – і далі своїм шляхом відправився.
– Не журись, – сказала стара Хальвору. – Скоро прилетить західний вітер. Він, все знає, в усі куточки забирався!.. Ти піди поспи трохи. А вже я його підстережу.
І раптом зашуміло, загуло кругом, навіть стіни затріщали – це налетів західний вітер.
Стара вибігла з хатини, руками махає, кричить:
– Вітер! Західний вітер! Стривай! Чи не можеш ти показати дорогу до замку Соріано-Моріа? Допоможи добрій людині туди дістатися.
– Я всі дороги на білому світі знаю, – сказав західний вітер. – А в замок Соріано-Моріа я зараз лечу. Там весілля готується. Пралі вже перуть придане нареченої, а мені треба сушити. Якщо твій гість на ногу швидкий, нехай йде за мною. Та скажи, щоб не барився, я поспішаю, – зашумів західний вітер. А Хальвора і кликати не треба, він вже на порозі стоїть.
– Стривай, – сказала стара. – Я тобі свої старі чоботи-скороходи дам. Без них тобі за цим вітром не поспіти. І винесла Хальвору пару чобіт.
А західний вітер поспішає, бушує:
– Швидше, швидше! Мені ніколи! І помчав над горами і лісами. Біжить за ним Хальвор, ледь встигає.
Дерева по обличчю його б’ють, чагарник очі коле, а він біжить і біжить. Над найвищою горою вщух трохи західний вітер і каже Хальвору:
– Далі йди один, а я тут розімнуся трохи, ялинок наламаю. Ти спустися по схилу цієї гори, а там вже недалеко до замку Соріано-Моріа. У підніжжя гори річка тече, і в цій річці дівчата білизна перуть.
А на високому пагорбі на відкритому місці стоїть замок з мереживними башточками, з зубчастими стінами.
– Скажіть, дівчата, – каже Хальвор, – як цей замок називається?
– Це замок Соріано-Моріа, – відповідають дівчата. – А ти скажи нам, мила людина, чи не зустрічався тобі в дорозі західний вітер? Без нього нам не висушити білизну.
– Бачив я його, бачив, він на горі ялинки ламає, обіцяв, що скоро тут буде, – сказав Хальвор.
І попрямував до замку. А в замку гостей – сила-силенна. А Хальвор, поки гнався за вітром, так всю свою одежу порвав, що соромно людям на очі показатися. Став він у затишному куточку, дивиться на весільну учту. На чолі столу сидить наречена – його, Хальвора, наречена, а поруч з нею, на його місці, – якийсь королевич заморський. Наречена крадькома сльози втирає, а її сестри мало не в голос плачуть. Дивиться на них Хальвор, і серце у нього обливається кров’ю. А гості вже за молоду пару п’ють. Що робити? Що придумати? Зняв Хальвор перстень зі своєї руки, опустив в кубок з вином і послав нареченій. Вона надпила вина і побачила на дні кубка перстень, який подарувала Хальвору.
Тоді принцеса встала зі свого місця і каже:
– Ні, не чоловік мені той, хто поруч зі мною сидить, – він силою мене забрав. А справжній мій наречений – той, хто мене і сестер моїх з неволі врятував.
І показала на Хальвора.
Заморського королевича вони прогнали, а молодша принцеса і Хальвор відсвяткували веселе весілля.