Кочував світом ромський табір. Їхали вони густим лісом, аж раптом виїхали на берег річки. А там – краса неймовірна: луки зелені, простір, повітря свіже. Стара трава вже скошена, а молода отава саме пробивається, соковита та ніжна.
От старший циган і каже:
– А що, ромале, зупинімося тут! Розпряжемо коней, хай попасуться трохи на такій розкоші. До села ще далеко, ночувати тут не будемо, а перепочити годиться.
Випрягли роми коней, пустили на вільні трави, а самі багаття розклали, самовари поставили, сіли чай пити та гомоніти.
Була в одного цигана донька – писана красуня. Відійшла вона трохи вбік, сіла на камінь біля води й замислилася про своє дівоче. Аж раптом виходить із лісу дідок: сам дрібненький, непоказний, замість паска звичайною мотузкою підперезаний. Глянув він на табір, наче шукав когось, угледів красуню, підійшов і – халепа! – сів їй просто на коліна та й зазирає в саме обличчя.
Перелякалася дівчина до смерті, закричала на весь берег:
– Рятуйте, ромале! Заберіть від мене цього діда! Звідки він узявся? Чого він на мене витріщився? Беріть дрючки, бийте його!
Похапали чоловіки кілки, вже хотіли кинутися на приблуду. Але тут вийшла наперед стара мудра ворожка й гримнула на них владним голосом:
– Ану стійте! Назад, нерозумні! Не смійте чіпати цю людину. Зараз він сам встане й піде.
Взяла стара чисту таріль, поклала на неї окраєць свіжого хліба, дрібку солі, пару яєць та й піднесла шанобливо дідусеві.
Прийняв він частування з рук старої, мовчки встав із колін дівчини й побрів собі до лісу. Дійшов до узлісся, обернувся та й гукнув громовим голосом:
– Ну гаразд! Раз здогадалися, хто я, і пошанували – не буду вас чіпати!
Плеснув старий у долоні, зареготав і почав рости просто на очах. Виростав він усе вище й вище, голова за верхівки сосен сягнула. Свиснув велетень так, що листя посипалося, і щез у хащах.
– Ех, роми, роми, – похитала головою мудра ворожка. – На кого ж ви руку хотіли підняти? То ж сам Лісовий Батько був. Та він тільки дмухнув би – і від нас навіть попелу не лишилося б!