Давно це було, коли ріки текли молоком, а трави в степу були вищі за вершника. У маленькому селі, загубленому серед широких ланів, жила дівчина на ім’я Злата. Врода її була такою, що й словами не описати: очі – як волошки в житі, стан – як тополя, а коси – наче розплавлене золото, що спадало аж до п’ят.
Та не тішили Злату ні вечорниці, ні парубки, що задивлялися на неї. Жила вона дивним життям. Щойно срібна зоря сповіщала про ранок, дівчина вибігала на високий пагорб за селом. Вона ставала обличчям до сходу, завмираючи в очікуванні, і чекала Його.
Коли з-за обрію викочувалося величне, палюче Сонце – Ярило, серце Злати починало битися, як пташка в клітці. Вона простягала до нього руки, купаючись у його промінні, і шепотіла слова любові, яких ніхто з людей не чув.
– Мій Ясний, мій Теплий, – молила вона, не зводячи очей з небесного світила. – Візьми мене до себе, бо без тебе мені холодно навіть улітку.
Цілий день, не знаючи втоми, не п’ючи й не їдячи, стояла Злата на пагорбі. Її погляд, сповнений обожнювання, рухався слідом за Сонцем по небосхилу – від сходу й аж до заходу. А коли Ярило ховався за гору, залишаючи світ у темряві, дівчина падала в траву і гірко плакала, чекаючи нового світанку.
Побачив це Ярило. Зупинив він одного разу свою вогняну колісницю посеред неба, глянув униз і вразився. Ніколи ще він, вічний мандрівник, не бачив такої відданості.
– Дівчино, – прогримів його голос, схожий на літній грім. – Чому ти марнуєш своє життя, дивлячись на мене? Я – вогонь, я – вічність. Ти не можеш бути зі мною, бо згориш, як суха гілка. Іди до людей, радій земному щастю.
Злата, витираючи сльози, підвела голову. Сонце сліпило її, але вона не відвела погляду.
– Не треба мені земного щастя, – відповіла вона твердо. – Моє щастя – бачити тебе. Якщо я не можу піднятися до тебе в небо, то дозволь мені залишитися тут, на землі, але так, щоб я завжди могла дивитися тобі в очі. Не хочу я ні спати, ні їсти, хочу лише за тобою повертатися.
Зітхнув Ярило. Шкода йому стало краси земної, але зрозумів він, що любов цієї дівчини сильніша за людські закони.
– Хай буде так, – мовив він. – Ти втратиш людську подобу, але здобудеш вічність поруч зі мною. Ти станеш окрасою землі і моїм відображенням.
Тільки-но промінь торкнувся чола Злати, як сталося диво. Її ноги, що втомилися стояти, вросли в чорну землю, перетворившись на міцне коріння. Її тонкий стан став гнучким зеленим стеблом, вкритим шорстким листям. Її руки перетворилися на широке листя, що тягнулося догори. А золоті коси сплелися в дивовижну квітку – велику, круглу, з темним, як ніч, серцем і пелюстками, що палали жовтогарячим вогнем.
Так з’явився Соняшник.
З того часу минули віки. Вже й сіл тих немає, і степи змінилися, але Злата, перетворена на квітку, дотримала свого слова. Щоранку, щойно небо починає світлішати, вона піднімає свою важку золоту голову на схід. І цілий день, повільно й покірно, повертає її за своїм коханим Сонцем, аж поки воно не сяде на заході.
А вночі, схиливши голову, вона сумує, чекаючи ранку, щоб знову зустріти того, кого любить понад усе на світі. І тому люди кажуть: поки соняшник цвіте, доти й сонце на землю дивиться, бо не може воно залишити ту, що стала його тінню на землі.