Жила на світі корова. Звали її Анабель. У неї часто болів живіт. Але якось вона врятувала корабель від корабельної аварії.
Це сталося одного туманного дня, Анабель паслася на лузі у Корнволі, біля самого берега моря. Туман був такий густий, що вона не бачила навіть свого носа і випадково проковтнула колючий будяк.
Ой-Ой-ой! Як заболів у неї живіт! Анабель голосно замукала.
А в цей самий час по морю плив великий корабель.
Капітан підніс до очей підзорну трубу, але не побачив нічого, крім туману.
— Де ми зараз знаходимося? — запитав він старшого помічника.
— Точно не знаю, сер! Десь біля берегів Корнвола.
— Дайте сигнал, — сказав капітан.
Старший помічник капітана дав сигнал.
— У-У-У-У-У-У-У! — загула сирена.
Анабель почула сирену і подумала:
“Напевно, ще одна корова з’їла будяк і в неї теж заболів живіт. Треба покликати доктора”. І вона замукала у відповідь.
— Слухайте! — сказав капітан.
Старший помічник зупинив сирену і прислухався. Крізь шум хвиль і туман до них долинуло:
— Му-у-у-у-у-у-у!
— Це мукає Анабель, — сказав капітан. — Отже, ми десь поруч з її галявиною. — І він, не гаючи часу, віддав наказ: — Моп, сташина! Ах, ні: стоп, машина!
— Повний назад!
— Кинути якір!
— Дати сигнал!
Якір вдарився об дно, корабель зупинився, а сирена знову загула: у-у-у-у-у-у-у!
Капітан подивився за борт. Тут визирнуло сонце, і він побачив, що дуже вчасно зупинив корабель: ще хвилина, і вони б розбилися об гострі скелі.
Йому вдалося врятувати корабель тільки тому, що він почув, як мукає Анабель.
Раптом він знову почув:
— Му-у-у-у-у-у-у! Му-у-у-у-у-у-у!
“Дивно, — подумав він. — Анабель ще досі мукає, може, у неї болить живіт?”
І він послав на берег корабельного лікаря з таблетками, лікувати Анабель.
— Передайте їй ще оце! — сказав він і вручив доктору маленьку коробочку з великою срібною медаллю.
Коли доктор зійшов на берег, Анабель ще досі мукала, але доктор порадив їй прийняти таблетки, і живіт відразу перестав боліти.
— Капітан просив мене передати тобі ще оце, — сказав доктор.
Він дістав коробочку, яку капітан вручив йому, і показав Анабель. На коробочці було написано:
“Анабель від капітана — за порятунок корабля”.
А в коробочці лежала справжня срібна медаль. Доктор повісив медаль Анабель на шию. Анабель дуже пишалася.
— Твоє мукання врятувало наш корабель, — сказав доктор. — А тепер я маю поспішати, оскільки нам треба плисти далі, в Америку.
І він повернувся на корабель.
Сонце світило яскраво, туман розвіявся.
Анабель подивилася на море.
— М-у-у-у! — сказала в
она.
— У-у-у! — відповів корабель.
Корабель відпливав усе далі, і “У-у-у” робилися все тихіше. Але капітан ще міг розгледіти в підзорну трубу Анабель з медаллю на шиї.
— Му-у-у-у! — говорила Анабель, дивлячись у море. — Му-у-у-у!
І з великого корабля у відкритому морі у відповідь лунало: У-у-у!
Анабель почувалася дуже щасливою, вона щипала травичку, а її медаль так і сяяла у яскравих променях ранкового сонця.