Іде раз вовк понад лісом. Бачить – аж дятел дерево довбає.
– Дятлику, дятлику, ти довбаєш літо й зиму, чому собі чоботи не видовбаєш?!
А дятел і відповідає:
– Мені чоботи ні до чого. А ти, вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, ріжеш, а зима надійде – ти мерзнеш. Чому ти собі досі кожуха не пошиєш?
Вовк задумався, й справді у нього в люті морози зуб на зуб від холоду не попадає. Зажурився вовк, іде й плаче. А назустріч йому – лисиця. Вона й питає вовка:
– Куме, чого це ти плачеш?
– Як же мені не плакати, коли дятел каже: «Вовче-вовчиську, овечок усе ріжеш, а кожуха собі ніяк не справиш».
– Є чого плакати! Я тобі такого кожуха пошию, кумцю! Тільки принеси мені овечку.
Пішов вовк, зарізав овечку й приніс лисиці.
– Прийди завтра – і кожух буде готовий,– каже лисиця.
З’їла вона овечку та й качається собі ситенька, гріється на сонечку.
Приходить вовк.
– Ну, лисичко-ягідко, чи пошила вже мені кожуха?
– Пошила, кумоньку, пошила, тільки на комір не вистачило. От якби шмат конячої шкури на комір дістати!..
– А де ж його узяти? – питає вовк.
Лисиця й відповідає:
– Недалеко на толоці пасеться гарний жеребчик – от із нього вийшов би чудовий комір. Бери віжки й гайда зі мною! Ти придержиш його, а я й викрою, скільки мені на комір треба.
Підійшла лисиця з ножицями до жеребчика та чирк йому біля вуха. А вовк поруч із віжками націляється. Жеребчик злякався та як скочить, як понесе вовка, в нього аж шерсть задиміла. А лисиця все кричить навздогін:
– Кумцю, тримай жеребчика, бо я ще не викроїла.
Вовк уже хотів відпустити віжки, та заплутався в них і ніяк не може звільнитися. А жеребчик несе вовка прямісінько до свого подвір’я.
– Кумцю, кумцю, хапайся за ворота! – кричить лисиця здалеку.
Але де там вовкові за щось хапатися, коли його кістки по землі торохтять. Так і не вдалося йому надягти того кожуха, що лисиця пошила.