Ніхто не може сказати, коли й де це діялось. Люди собі як люди — позабували. Вже мало є в світі таких, які щось про це пам’ятають.
А було воно так.
Далеко від міст і сіл, серед мазурських лісів, над невеличким озером стояла бідна хатина. Жили в ній Яцек з Катажиною. Обоє були молоді та працьовиті й жили в злагоді, хоч у них частенько не було що їсти й злидні не раз заглядали до хати. Землі в них було мало, та й та неродюча, отож Яцек ловив і продавав у місті рибу.
Незабаром знайшлася в них дитинка, і жити стало ще тяжче. Катажина була жінка хазяйновита: свою роботу робила, ще й чоловікові допомагала, Такої жінки не було, мабуть, у всьому селі.
Помалу Ясек з Катажиною стяглися й купили собі корову. Вже й телятко мало бути. Саме тоді Яцек мусив іти з рибою на базар у місто.
От він і каже:
— Катажино! Ти ж гарненько пильнуй, щоб корова, теля не задавила.
Тільки Яцек зник за поворотом, Катажина присіла на порозі хлівця. Коли гульк — вже й телятко є. Таке гарне, здоровеньке, тільки чорне, як смола. Катажина, правда, здивувалася трохи, що теля таке чорне, бо досі бачила лише рябеньких телят, але не дуже сушила цим собі голову.
Та не минуло й кількох хвилин, як цікаві кумасі позбігалися в двір і давай заглядати в хлівець. І відразу всі зацокотіли:
— Рятуйте, яке чорне теля!
— Що воно за знак, Катажино? Чого це ваше теля наче із смоли витягли? Може, це нечиста сила?
Катажина перелякалася не на жарт.
— Та хай бог милує! — замахала вона руками.— Казна-що вигадуєте!
Потім набралася духу й зазирнула в хлівець. Глянула на теля та аж засміялась.
— Яка там нечиста сила! Звичайнісіньке теля.
Та кумасі ніби й не чули й міркували собі далі. Нарешті найстарша з них пильно придивилася до теляти й каже:
— Їй-богу, правда, Катажино! Кажу вам, правда. Це не теля. Це нечиста сила… Гляньте, як у нього очі горять! Як воно брикає! Це чорт, кажу вам.
Катажина спершу не хотіла й слухати. Та жінки так цокотіли, що вона злякалась.
Ще б пак! Їй казали, що теля треба зараз же зарізати й кинути в озеро, бо як ні — в селі почнуться пожежі. Нічого не вдієш — мусила Катажина поступитися.
Завбачливі кумасі зараз же покликали кульгавого Мацея, який жив у хатинці біля лісу, й Катажина сама попрохала, щоб він забив теля.
Надвечір повернувся додому Яцек.
Побачивши чоловіка, Катажина кинулась йому назустріч і гукнула:
— Яцеку! Є теля! Та хвалити бога, що все вже скінчилось…
— От і добре! — зрадів Яцек.— Тепер у нас буде телятко.
— Ой, любий мій, не радій,— заплакала Катажина.— Це не теля було, а чорт…
— Що ти кажеш? Хто?!
— Ну, той… Нечиста сила. Чорне було, як смола. Я попрохала його забити.
Яцек аж зупинився й рота роззявив.
— Що ти верзеш, жінко?!
— Щоб я завтрашнього дня не дочекалась… Це був чорт. Сусідки бачили… Мацей забив… Я прохала… Вже телятка нема!
Уперше в житті Яцек розсердився на жінку.
— Яка ж ти дурна! Звідки ж ти взнала, що то був чорт?
— То не я. То все вони… сусідки…— плачучи сказала Катажина.— Вір мені, мій любий.
Яцек нічого не відповів. Скинув з плечей великого кошика, в якому носив рибу до міста, й поставив на землю. В кошику він приніс трохи солі й борошна.
Потім вийняв з кишені гроші, які вторгував за рибу, й віддав Катажині.
Катажина перелякалася.
— Що це ти надумав, Яцеку?
— Йду…— відповів Яцек рішуче.
— Куди?! — ще дужче злякалась вона.
— Йду в світ… Шукатиму дурніших від тебе. Як знайду, повернуся, а як не знайду, більш мене не побачиш.
— Яцеку!..— голосила Катажина, біжучи за ним.— Не йди! Краще побий мене, тільки не йди.
Та Яцек і слухати не хотів. Він помандрував світ за очі, такий лихий, як ніколи. А дорогою надумав, що не повернеться додому, доки не знайде аж трьох людей, дурніших від його Катажини.
Не встиг він одійти від дому, як почало смеркати. Яцек побачив на луці копицю сіна, заліз у неї й заснув.
Прокинувся ще до схід сонця. Протер заспані очі. потягнувся, позіхнув. Потім розчесав пальцями довге волосся, надів баранячу шапку, схопив свою палицю й рушив далі. Йдучи, він думав про жінку та дитину. Сумно йому було за ними. Але нічого не вдієш — Яцек слів на вітер не кидав.
Ішов він, ішов, минав села одне за одним. Вже йому їсти захотілося. Бачить — стоїть при дорозі корчма. Звернув у неї. Постукав у двері, а за ними щось гупає. Не дочекавшись відповіді, Яцек зайшов до хати.
— Добридень, люди добрі! — гукнув він з порога.
Ніхто не відповів.
Ступив Яцек ще кілька кроків і побачив дивне диво. На ослінчику сидить чоловік, на голову в нього щось напнуте, наче мішок, а гладка жінка товче його по голові праником. Чоловік аж стогне, але терпить.
— Здоровенькі були, люди добрі! — повторив Яцек.
Жінка покинула свою роботу і глянула на нього.
— Здорові були й ви! — відповіла вона й знов почала товкти чоловіка но голові.
— Що це ви робите, жінко? — аж злякався Ясек.
— Ти що, не бачиш — я чоловікові сорочку пошила? Тепер оце б’ю, щоб сорочка через голову налізла. Тільки треба добре бити,— каже жінка.— Голова мусить тісно проходити, щоб до людини не пролізла якась зараза.
— Та покиньте вже товкти! Ви ж так чоловіка уб’єте.
— Не бійся: нічого йому не буде! Це ж не перша сорочка. Зате від зарази його вбережу.
«От дурна баба!» — подумав Яцек.
Він стягнув мішок і побачив червоне, спітніле обличчя. Корчмар ледве дихав.
Яцек скинув з себе ремінця, зміряв корчмареві голову, витяг з кишені ножика й вирізав у полотні дірку.
«Ну, нарешті я знайшов людину, ще дурнішу від моєї Катажини»,— подумав він.
Корчмар з подяки почастував Яцека всім, що в нього було найкращого. Яцек з’їв обід, з’їв вечерю. На ніч його не пустили з корчми. Лише на другий день він пішов далі.
Тепер йому наче легше стало на серці. Навіть шкода було Катажину, яку він так скривдив.
Отож Яцек ішов дорогою, стиха наспівуючи пісню, щоб себе підбадьорити.
Коли це чує якийсь галас. Глянув Яцек — власним очам не вірить. На клуні стоїть якийсь чоловік і на мотузці тягне по драбині вола. Жінка, двоє наймитів і ціла купа дітей підштовхують вола ззаду.
Яцек аж зупинився.
— Господарю, що це ви робите?! — гукнув він.
— А тобі що до цього, волоцюго? Йди своєю дорогою, бо собак нацькую.
— Хіба не бачиш? Вола тягнемо на стріху! — обізвалася жінка.
— Та бачу… Але навіщо?
— Нехай віл з’їсть траву, що там виросла. Невже ти не чув, що блискавка може спалити ту будівлю, на стрісі якої росте трава? Отож ми вбережемо клуню від пожежі та й вола нагодуємо, бо на луках трави обмаль— не виросла… Ну, ж, Мацеку, Кубо… Підштовхуйте! Разом… Гей-гоп! Гей-гоп!
Яцек так і покотився з реготу.
— Ой люди, людоньки! Віл упаде із стріхи й голову собі розвалить. Або ви задушите його цією мотузкою.
— То що ж мені робити? — спитав чоловік з люттю.— Коли ти такий розумний, порадь мені!
— Ану злазь! — гукнув Яцек, і чоловік слухняно зліз на землю,
— Дай косу.
Чоловік приніс косу.
Яцек виліз на стріху, скосив траву і дав її волові. А чоловік дивився на це, витріщивши очі.
— Ну, я вже знайшов другу людину, дурнішу від моєї жінки,— шепнув Яцек задоволено.— Та чи швидко знайду третю?
І він знову рушив з піснею в дорогу.
Заночував у лісі, а коли ранком вийшов на дорогу, побачив невеличку садибу. На подвір’ї поралась якась жінка. Вона щохвилини заходила в хлів з великим ситом і зараз же виходила звідти — ніби щось носила, але в ситі нічого не було видко.
Яцек підійшов ближче, привітався й спитав з цікавістю:
— Жінко, що то ви носите в цьому ситі?
— Оце ми хлівець побудували, а в ньому темно,— відповіла жінка.— Боялися віконце прорубати, бо сонце може висушити молоко в кози. А коза все одно дає молока менше й менше… В тій темряві сліпне. То я ловлю світло й ношу його ситом у хлівець.
Яцек глянув і побачив, що в хлівці справді немає віконечка. Шкода йому стало бідну тварину.
— Ану дай сюди свердло, пилку та сокиру! Побачиш, що я зроблю. Коза твоя не осліпне.
Жінка з острахом подала те, що він казав. Яцек вирізав у стіні дві дірки, й зараз же в хлівці зробилося ясно та весело, а коза аж очі примружила від світла й сонця.
— Ну, я вже знайшов третю людину, дурнішу від моєї любої Катажини! —зрадівши, гукнув Яцек.
З радощів він обняв жінку й щодуху побіг дорогою до свого села.
Аж на п’ятий день повернувся він додому, веселий і щасливий.
Відтоді Яцек ніколи не сварився із своєю Катажиною, і вони жили в добрій згоді.