Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:
— Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.
Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати:
— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку?
— Та чому ні?
І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.
— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.
— Ану ж, іди до сіней. Там і калачі, й відро вина.
Пішов чоловік до сіней, а там повно калачів. Такі білі, аж очі вбирають. А у відрі вино.
Заніс те все чоловік до хижі й гостяться. Як погостилися, каже кума:
— Чи знаєш, куме, хто я?
— Не знаю. Хто?
— Я — Смерть. Та я тебе покладу на середнього чоловіка. Оголоси, що ти добрий лікар. Набери у скляночки води, цвіту. І коли прийдеш до хворого чоловіка, будеш бачити мене: якщо буду стояти коло голови, кажи, що вже спізнилися лікувати, а якщо буду стояти кінець ніг, кажи, що ти його вилікуєш.
І чоловік прославився як добрий лікар. Запомігся, купив корови, воли, справив хлів, словом, став середнім газдою.
А тут прийшло, що він постарів, і вмирати б. Дітей поженив, повіддавав. Як розболівся, зробив собі на постелі колесо: коли приходить Смерть, він собою махне — і там, де голова була, стануть ноги, а там де ноги — голова.
— Ей куме! — каже Смерть. — Круть не круть, а вмирати мусиш.
І Смерть засміялася:
— Та що, куме, ще хотів би жити?
— Хотів.
Мав він вісімдесят п’ять років. І Смерть дозволила йому дотягти до дев’яноста.
А за п’ять років з’явилася і стала коло голови. А він на колесі перекрутився.
— Ей куме, круть не круть, мусиш умирати.
Тоді він витяг з люльки цибух.
— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.
Смерть зайшла. А чоловік заткав з обох кінців цибух стеблом і поклав на піч, на цівку.
І став жити. Живе десять років. У селі хвороби не було, і народу намножилося. А через десять років чоловік почав просити на себе смерть. Якось він здогадався, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розіткав — а Смерть вихопилася й закричала:
— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кістки зостануться.
І втекла. І кожну ніч багато людей вмирало. А дід ходив доти, доки з нього лиш кістки зосталися й доки не розпався.