Давним-давно жив собі чоловік із жінкою. Коли поженилися, то купили ялівку. Десять років прожили і не мали дитини, а ялівка не могла народити теля.
Почерез їх поле йшла дорога до міста, йшла і почерез круту гору. На тій горі був такий прикрий скрут, що люди, коли їхали на базар до міста, то ломили колеса, вози, коні ломили ноги, люди – руки.
Думав, думав той чоловік та й каже:
– Знаєш, жінко, що коли повмираємо, то ніхто нас добрим словом не згадає. Дітей не маємо, навіть ялівка і та не хоче теля народити. Рихтуй мені їсти, щоб узяти із собою, бо піду гору розкопувати. Коли розкопаю гору, справлю дорогу, тоді прийду додому. Може, хоч за це будуть люди нас добрим словом згадувати.
Довго він розкопував гору, справляв дорогу, коли вже закінчував роботу, над'їхав старенький дідусь на возі й сказав:
– Добрий господарю, іди додому, бо в тебе народився син, ялівка мала бичка. Твій син буде жити з бичком, як з рідним братом, аби ти їх ніколи не розлучав, а бичка не пробував продати. Твій син, коли виросте, стане великим чоловіком. Але до того він перейде і гаряче, і боляче.
Приходить додому: а вже заслона є на жердці – жінка має сина. Пішов до стайні – бичок по стайні бігає. Чоловік з радості каже:
– От поблагословив мене дідусь за мою роботу! Буду споминати його, доки житиму.
Сина назвали Петром. Він ріс, як із води і все з тим бичком балакав, водив до саду. А бичок йому говорив:
– Петре, ти підеш у дорогу далеку. Коли у тебе буде крута стежина, ти мені залишиш хусточку з відпечатком твоєї крові, по тій хусточці я буду читати, куди ти підеш, і в прикру годину прибіжу на допомогу.
Коли хлопцеві виповнилося двадцять років, каже він батькові:
– Тату, доки я буду твій хліб їсти? Ти вже постарів, пора мені йти грошей заробити та й свого щастя в світі пошукати.
– Ой, сину, нащо тобі щастя? Маєш хату, маєш поле, маєш худібку – чого йти?
– Тату, це не є щастя. Я більшого пошукаю для себе.
– Коли так, то благословляю тебе на добрий путь.
Прийшов він до свого бичка, попрощався з ним, дав хусточку і сказав:
– Коли на хусточці будуть квіти, знай, що мені добре, а коли стане кров, то поспішай на допомогу.
– Добре, друже.
Попрощалися, і Петро поїхав. Коли не подивиться бичок на хустину – на ній тільки квіти. А Петро приїхав під столичне місто. Дивиться, у місті чорні прапори всюди, люди йдуть і плачуть, музика сумно грає, попереду йде молода дівчина, як на смерть, коси розплетені, цісар[1] іде і плаче, цісарева теж. Підходить він і питає:
– Чого у вас такий сум?
– Ой, не питай. Змій Кощій не дає води для міста. Ми мусимо щодня йому відвести людину на обід. Сьогодні за чергою йде на смерть цісарева донька. А коли не дати йому їсти, то він ударить хвостом по морю й вода заллє місто.
Підходить Петро до цісаря й каже:
– Чи могли б ви змія вмовити, аби він почекав чотирнадцять днів?
Цісар підійшов і просить:
– Змію, сьогодні ми тобі привели останню дівчину, чи міг бо ти її пощадити на чотирнадцять днів?
Змій каже:
– Пощаджу на місяць. Я хочу виспатися, але через місяць щоби вона була тут.
Ліг змій спати, ліг і Петро. Сниться йому, щоб ішов направо, там левиця плекає левенят, вовчиця – вовченят, ведмедиця – ведмежат, качки шолопаються в піску з каченятами, зайчиха в капусті сидить із зайчатками, щоби він намагався вбивати звірів, але не вбивав, а за це матиме велику допомогу.
Прокинувся Петро і пішов дорогою вправо. Справді, є левиця. Тільки прицілився, а левиця каже:
– Не вбивай мене, а візьми собі на службу мого сина.
І маленький левик побіг за ним. Так він здобув вовченя, ведмежа, зайченя, каченя й дуже втомився. Ліг у лісі під явором, а йому знову сниться сон, що хтось говорить:
– Йди, Петре, до коваля й роби собі велику булаву, бо без булави ти змія не побореш.
Пішов він до коваля й скував таку булаву, що дванадцять чоловік з кузні виносили. Поки кували, минув якраз місяць.
Ведуть знову цісареву дочку змієві. А Петро перепинив їй дорогу й сам пішов до змія.
Змій Кощій підняв голову й каже:
– Ов, а ти чого прийшов сюди? Битися чи миритися?
– Битися.
– То ходімо на залізний тік.
Пішли на залізний тік. Кощій як дихне вогнем, а Петро стане за булаву й вогонь його не досягає. Тоді як махнув Петро булавою – увігнав Кощія в тік. Змій просить:
– Дай перепочити.
Перепочили вони, б'ються знову. Петро вдарив булавою та й увігнав Кощія по пояс. Змій тоді кличе своїх невільників, щоби бігли розривати тік, щоб його визволяли. Але поки невільники зійшлися, Петро ввігнав Кощія цілого в тік, лише голови вогнем дихають і хочуть пожерти царівну. Якби Кощій з'їв її, то проламав би залізний тік, і вже ніхто не зміг би його побороти.
Але Петро схопив меч, повідрубував голови, повирізував з них язики. Тут підійшла царівна й дала йому хустинку. Він у хустинку завив язики й сховав до кишені, а сам, втомлений, упав царівні на коліна й заснув.
Тут був ще міністр, який привів царівну Кощеєві. Коли Петро заснув, міністр вихопив свій меч і відрубав йому голову, а царівні каже:
– Заприсягнися, що будеш моєю і скажеш цареві, що змія вбив я, бо коли ні, то й тебе вб'ю!
Царівна хотіла жити й заприсяглася міністрові. Він позбирав голови мертвого Кощія у мішок і поїхав до цісаря.
Міністр віддає цісареві голови Кощія. Цісар радіє так, що сам не знає, чим його винагородити. Міністр просить руки його дочки. А дочка так плаче, так плаче.
Цісар питає:
– Чого ти, дочко, плачеш? Ти ж з того світу повернулася, радіти треба.
Та вона не сміє сказати, чого плаче, бо ж заприсяглася. Цісар дає згоду на весілля з міністром. Воно має відбутися через два тижні.
А поблизу залізного току лежав мертвий Петро, а голова його збоку. Вдома бичок глянув на хустинку – на ній кров. Він тоді як зареве. Біжить туди, кудою Петро йшов. Прибіг до звірів, а звірі сплять. Він до них:
– Вставайте, бо ваш господар убитий!
Звірі посхоплювалися, прибігли – ая, справді без голови. Став лев прикладати голову та й недобре приклав. Відриває лев, став ведмідь прикладати – недобре. Так усі пробували, аж заєць приклав, як має бути. Але що з того, коли Петро неживий. Каже качка:
– Я знаю, де є живлюща и цілюща вода.
– Лети туди!
Полетіла качка, принесла живлющої й цілющої води, скропили рану, напоїли його – здригнувся хлопець і каже:
– Ох, як я заснув!
А бичок і розповів, що то був за сон.
– Іди, – каже, – до царського палацу, бо там уже царівна з міністром до шлюбу йде.
– Біжи, – каже Петро, – наперед.
Бичок прибігає під браму, б'є рогами – брама відчинилася. Але прискочило військо, зловили бичка, хочуть його вбити. Тут підійшов Петро. Побачила царівна, зраділа:
– Ось той, хто моє життя врятував!
Та й каже цареві, що з міністром до шлюбу не піде. Тут такого наколотилося, що сам цар не може розібратися. Петро показує хустинку, а міністр приносить голови. Петро розвиває хустинку й каже:
– Подивіться, ті голови без язиків. Ось вони.
Подивилися. Справді так. І тоді царівна розповіла, як міністр відрубав лицареві голову, як присилував її дати присягу, що вийде за нього заміж, – все, як було.
Тоді гості сказали прив'язати міністра коням до хвостів і пустити в чисте поле.
Так і зробили.
А Петро оженився з царівною, звірів пустили на волю, а бичок лишився коло них.
Тут і казці нашій кінець.
[1] Цісар – те саме, що й цар.