Вовк на зиму збудував собі нову, теплу хатину, а Лисиця мала стару, напіврозвалену хатку, яка ледве трималася. Коли настала зима, Лисиці стало дуже холодно, і вона вирішила звернутися до Вовка за допомогою.
– Вовчику-братику, пусти мене до себе перезимувати, – попросила вона.
– Ні, сестро, мені самому тісно, – відповів Вовк.
– То дозволь мені хоч у твоєму дворі пожити, – благала Лисиця.
– Ну, нехай буде так. Живи у дворі, – зітхнув Вовк.
Лисиця залишилася жити у дворі, але мороз був такий сильний, що вона аж зубами цокотіла. Через кілька днів Лисиця підійшла до дверей і почала знову прохати:
– Вовчику-братику, пусти мене в хату хоч трохи погрітися, бо я зовсім заклякла.
– Ну, добре, на годинку можна, – погодився Вовк.
Лисиця зайшла до хати, зігрілася і вирішила залишитися там жити. Вона влаштувалася на печі, зручно витягнувши лапи та хвіст. Настала ніч. Вовк заснув, а Лисиця, яка не звикла до голоду, почала нишпорити по хаті. Вона обшукала всі кутки й нарешті знайшла горщик з маслом і дві смажені гуски. Однак Лисиця вирішила нічого не їсти одразу, аби Вовк нічого не запідозрив. Вона обережно винесла знахідку в сіни, сховала її біля дверей, а сама повернулася на піч і заснула.
На ранок, тільки розвиднилося, Лисиця почала збиратися:
– Вовчику, мене запросили в куми. Я побіжу, але в обід повернуся.
– Добре, йди, – відповів Вовк.
Лисиця вибігла з хати, схопила масло і гусей, побігла до кущів і там усе з’їла. В обід вона повернулася додому, ніби нічого й не сталося. Вовк вирішив пообідати, але коли зайшов у сіни, то побачив, що їжі там не залишилося. Він дуже засмутився й почав скаржитися:
– Що ж це за напасть така?
Лисиця заспокоїла його:
– Не думай на мене, братику. Я ж до самого ранку була на печі, а потім пішла в куми. Мабуть, це Мишко щось натворив.
Наступного дня Вовк попросив Лисицю знайти їжу. Вона погодилася, адже боялася, що Вовк вижене її з хати. Вийшла вона в поле, а мороз був такий, що аж щоки щипав. Лисиця притаїлася у снігу й чекала. Незабаром їхав чоловік з різаним бараном на продаж. Лисиця дочекалася, поки він проїде, підскочила до саней, розгорнула рядно і почала викидати шматки м’яса. Вона все склала в одну купу, сама наїлася досхочу, а обгризені кістки понесла Вовкові.
– Ось, Вовчику, поласуй, – сказала вона.
Вовк погриз кістки, але не наситився. Наступного дня він попросив Лисицю знову роздобути їжу.
– Я боюся собак, Вовчику. Може, ти сам спробуєш? У селі є комора, повна м’яса.
Вовк подався до села. Він знайшов комору, але не зміг туди пролізти. Тоді вирішив засунути лапу через отвір у дверях, щоб дістати хоч трохи м’яса. Та не встиг він витягнути лапу, як потрапив у капкан.
На ранок прийшов господар, побачив Вовка і вирішив відпустити його в ліс. Вовк зрозумів, що більше не варто довіряти Лисиці, і вирішив жити самостійно. А Лисиця залишилася в хаті, задоволена своєю хитрістю.