Якось розгнівався поміщик на одного зі своїх наймитів і вигнав його. Та наступного ранку той прийшов до нього.
– Чого ти припхався? Я ж вигнав тебе! – визвірився поміщик на наймита.– Геть звідси! Щоб я й ноги твоєї не бачив!
– Пане! Коли ви вчора вигнали мене, я прийшов додому, пожурився трохи та й заснув. А вранці прокинувся та й згадав, що мені треба неодмінно щось вам сказати. Як тільки згадав, що саме, одразу ж бігом сюди, щоб зробити вам приємність.
Почувши, що наймит хоче сказати щось приємне, поміщик полагіднішав і промовив:
– То кажи, чим ти хотів порадувати мене?
– Учора я копав у вашому саду землю,– почав селянин,– і раптом моя лопата натрапила на щось тверде. Я думав, що то камінь. А то був не камінь, а великий казан. Зверху на кришці було викарбуване ваше ім’я. Я підняв кришку, а там повно срібла!
Поміщик розхвилювався, скоса подивився на наймита й подумав: «А чи не набрав він собі срібла звідти?» Проте спитати прямо не наважився, а, навпаки, прикинувшись добрягою, сказав:
– Хоч скарб знайдено в моєму саду, але знайшов його ти, то й міг би взяти частину собі.
– Ні, пане,–відповів наймит.– Там було викарбуване тільки ваше ім’я, як же б я посмів взяти хоч частину того срібла?
Поміщик зрадів, що увесь скарб дістанеться йому одному. Тож покликав наймита до кімнати, заходився виставляти на стіл вино та закуски і навіть сам сів до столу. Поки наймит пив та заїдав, у поміщика виникла думка. «Не може бути, щоб він не взяв дещицю срібла собі!»
– Невже ти міг спокійно дивитися на величезний казан зі сріблом? Скажи мені чесно.
Наймит зітхнув і тихо мовив:
– Є таке прислів’я: хіба можна залізти у воду і не намочитись? Щиро признаюсь: узяв собі один невеличкий злиток.
Поміщика кинуло в жар, лютим поглядом він зміряв наймита, та вчасно отямився. «Зараз не слід з ним сваритись, адже там, певно, ще немало срібла залишилось. Якщо я ображу його, він не покаже, де лежить той скарб,» – подумав він. Силувано всміхнувшись, поміщик і далі пригощав наймита. А той їв з великим апетитом.
Поміщик помовчав деякий час, а потім знову питає:
– Невже тільки один злиточок узяв? Мабуть, більше? Признайся чесно, я не сваритиму тебе.
Наймит уже добряче напився й наївся, тому підвівся із-за столу, випростався й сказав поміщикові:
– Я знав, що це срібло ваше, але на якусь мить жадоба охопила мене, і мої руки мимоволі потяглися до казана. Тільки хотів зачерпнути повну жменю, як раптом хтось штовхнув мене в бік. Від страху я й прокинувся. І так мені шкода стало, що не набрав якомога більше срібла. А винна в цьому моя дружина – це вона мене розбудила.
Поміщик вилупив очі, а тоді, задихаючись від люті, тихо просичав:
– Так це тільки сон…
– Авжеж,– спокійно відповів наймит, відступаючи до порога. А ви думали, що правда?