Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій — підліток Юрко — маленький, тоненький, мов очеретина.
Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить — немовби сама до себе, але щоб і сини чули:
— Холодно, діти. А дров немає… Кому ж за дровами йти?
Мовчать старші сини, нахилили голови, дивляться в землю і піч колупають.
— Я піду за дровами, мамо,— сказав найменший син.
— А морозу ж ти не боїшся? — питає мати й на старших синів поглядає.
— Ні, не боюсь,— відповідає син і одягається.
— Ну, що ж, іди, Юрку,— сказала мати, важко зітхнула й поцілувала сина.
Пішов Юрко. І враз стало в хаті так тихо, немов усе живе, що є в світі, прислухалося й думало: що ж воно буде? І вітер надворі затих. Два старші сини підвели голови, подивилися на матір і сказали:
— Ми теж підемо в ліс, мамо.
— Ідіть, сини,— прошепотіла мати й заплакала від радості.