Жила в одному селі кішка, яку звали місіс Табіта Твітчит. В неї було троє дітей кішечки: Лапочка, Крихітка і кошеня Том.
Материнство місіс Табіти не було спокійним. Кожного разу, коли вона не могла знайти своїх кошенят, вона знала, що ті обов’язково нароблять якоїсь шкоди.
Того дня, коли вона планувала зайнятися випічкою, аби мати можливість спокійно попрацювати, вона вирішила замкнути своїх дітей у коморі.
Вона швидко зловила Крихітку і Лапочку, а от Тома ніяк не могла знайти.
Місіс Табіта обшукала усі поверхи будинку, вона нявчала і кликала Тома. Вона зазирнула до комори під сходами, шукала в спальні для гостей, де всі меблі були вкриті чохлами від пилу. Потім пішла нагору і облазила все горище, але Тома ніде не знайшла.
Місіс Табіта була дуже засмучена.
Будинок був старий, повний стінних шаф та коридорів. Деякі стіни були чотири фути товщиною, з безліччю маленьких різьблених дверцят у стінній обшивці, з-за якої іноді лунав дивний гамір. А ночами в будинку зникали деякі речі, особливо сир і бекон
В той час, поки мама шукала Тома по всьому будинку, Крихітка і Лапочка штовхнули незамкнені двері комори і вийшли на волю.
Вони побігли прямо до каструлі, в якій підходило тісто, і почали місити його своїми маленькими м’якими лапками.
– Давай зробимо маленькі булочки! – запропонувала Крихітка.
Як раптом у двері хтось постукав, і Лапочка з переляку стрибнула у діжку з борошном.
А Крихітка побігла до олійні й сховалася в горщику з-під масла серед порожніх молочних мисок, що стояли на камінній полиці.
Проте це була всього лише сусідка, місіс Смужка.
Вона постукала в двері, щоб позичити трохи дріжджів. Місіс Табіта зійшла вниз, гірко нявкаючи.
– Заходьте, кузино Смужка, заходьте і сідайте. Я дуже засмучена, кузино Смужка, – говорила Табіта, витираючи сльози. – Мій любий Том пропав. Боюся, що на нього напали щури.
Вона витерла очі фартухом.
– Він – неслухняне кошеня, кузино Табіта. Пам’ятаєте, коли ви запросили мене на чай, він зробив з мого найкращого капелюха котячу колиску? Де ви шукали?
– О! Я обшукала весь будинок! На жаль, неслухняні діти є у кожній родині, – сказала місіс Табіта Твітчит. – Та якби тільки це! В домі повно щурів!
– Я не боюся щурів і допоможу вам шукати. Коли ми знайдемо Тома, покарайте його як слід! Звідки ця сажа на решітці каміна?
– Треба чистити димар. О, лишенько, кузино Смужка, тепер ще й Крихітка та Лапочка втекли. Вони вискочили з комірчини.
Смужка і Табіта знову заходилися обшукувати весь будинок. Вони тикали під ліжками парасолькою Смужки, обшукали всі скрині й комори. Вони навіть принесли свічку на горище і перетрусили всю купу старого одягу в скрині. Ніде нічого! Тільки грюкнули двері, і хтось побіг униз.
– Весь будинок кишить пацюками, – сказала Табіта зі сльозами в голосі. – Я зловила сім щурят у дірці під плінтусом на кухні, вони були в нас на обід минулої суботи. А одного разу я бачила Щурячого батька – це величезний старий щур, кузино Смужка. Я щойно збиралася стрибнути на нього, але він показав мені свої жовті зуби і пірнув у дірку. Щури діють мені на нерви, кузино Смужка, – скаржилася Табіта.
Смужка і Табіта продовжували пошуки. Вони обидві чули дивні звуки з-під підлоги горища. Їм здавалося, ніби хтось розкачує тісто. Але нічого побачити вони не могли.
Кішки повернулися на кухню.
– Ось принаймні одне з ваших кошенят, – сказала Смужка, витягуючи Лапочку з діжки з борошном.
Вони обтрусили її від борошна і поставили на підлогу в кухні. Дівчинка тремтіла від страху.
– Мамо, мамо, – пхинькала Лапочка, – на кухню приходила стара щуриха та вкрала шматок тіста.
Обидві кішки побігли до каструлі з тістом. Вони побачили на тісті подряпини від щурячих пазурів, а частина тіста зникла.
– Куди вона побігла, Лапочка?
Але дівчинка цього не бачила, вона була дуже налякана та сиділа в діжці, заплющивши очі.
Смужка і Табіта взяли її для безпеки з собою, та пішли шукати далі.
Вони знайшли Крихітку в олійні, біля порожніх мисок і горщиків на камінній полиці.
– Ой, мамо, мамо! – говорила Крихітка. – Тут був щур, величезний щур. Він вкрав грудку масла і качалку.
Смужка і Табіта подивилися одна на одну.
– Качалка і масло! О, мій бідолашний сине Том! – вигукнула Табіта, заламуючи лапи. – Качалка? Мені здається, ми чули звук, ніби хтось розкачує тісто, коли заглядали в скриню на горищі.
Смужка і Табіта знову кинулися нагору. Дійсно, звук все ще чувся з-під підлоги горища.
– Це серйозно, кузино Табіта, – сказала Смужка. – Треба послати за Джоном Джойнером – теслярем. Нехай візьме пилку та біжить сюди швидше.
Так, так, саме це і сталося з Кошеням Томом. Дуже нерозсудливо лізти по димарю в старому будинку, де повно величезних щурів, і ти не знаєш всіх ходів і виходів.
Том не хотів, щоб його замкнули в коморі. Коли він побачив, що його мама збирається пекти пироги, він вирішив сховатися.
Він шукав потайне місце, де можна сховатися, як раптом побачив димар. Вогонь був щойно запалений, і в димарі ще не було гаряче, тільки стояв білий задушливий дим від зелених гілок.
Том видерся на ґрати каміна і подивився всередину.
Димар був досить широким, щоб там могла поміститися навіть людина, не кажучи вже про маленьке кошеня.
Він стрибнув у камін, намагаючись втриматися на металевій перекладині, на якій висів чайник.
З поперечини Том стрибнув нагору, збиваючи сажу на камінну решітку, і приземлився на виступі високо всередині димаря.
Кошеня Том почав кашляти і задихатися від диму. Він почув, як унизу у вогні почали потріскувати гілки. Він вирішив лізти до самого верху, вилізти на покрівлю даху і пополювати на горобців.
«Назад лізти не можна. Якщо я послизнуся, то впаду у вогонь і підпалю свій гарний хвіст та новий синій жакет».
Димар був великий і старомодний. Його будували в ті часи, коли люди палили в камінах дрова. Труба димаря стирчала над дахом наче маленька кам’яна башта, і денне світло потрапляло через верхівку, прикриту косими шиферними плитами, які не пропускали дощ.
Кошеня Том був дуже наляканий. Він ліз вище й вище. Кошеняті довелося пробиратися повз товсті шари сажі, і воно стало схоже на маленького сажотруса.
У темряві все було так заплутано, один прохід переходив в інший. Диму стало менше, але Том відчував, що заблукав.
Він дерся вище й вище. До верху залишилося зовсім небагато, як раптом він опинився на маленькому майданчику, ніби хтось навмисне витягнув камінь зі стіни. Навколо валялися баранячі кістки…
«Дивно, – подумав Том. – Хто це гриз кістки в димарі? Шкода, що я не був тут раніше! А ще цей дивний запах! Тхне мишами, тільки набагато сильніше. Ой, зараз чхну!»
Він проліз у дірку в стіні та поповз по вузькому проходу, де ледве пробивалося денне світло.
Раптом Том стрімголов полетів у темряву і приземлився на купі дуже брудного ганчір’я.
Коли він підвівся і озирнувся навколо, то побачив, що знаходиться у зовсім незнайомому місці, хоча прожив у цьому будинку все своє життя.
Це було маленьке затхле приміщення з дошками і кроквами, затягнутими павутинням, з рейками та будівельною штукатуркою. Навпроти нього – досить далеко, але так, щоб він міг його бачити – сидів величезний щур.
– З якого дива ви завалилися на моє ліжко, та ще весь у сажі? – клацаючи зубами поцікавився щур.
– Перепрошую, сер, але димар треба почистити, – пробелькотів переляканий Том.
– Ганно-Маріє, Ганно-Маріє! – запищав щур.
Почувся тупіт, і з дірки біля крокви висунулася голова старої щурихи.
В ту ж мить вона кинулася на Тома, і поки той усвідомив, що опинився без жакета, зв’язала кошеня мотузками.
Поки Ганна-Марія зв’язувала кошеня Тома, старий щур спостерігав за нею і нюхав тютюн. Потім обидва щури всілися і втупилися на Тома з розкритими ротами.
– Ганно-Маріє, – сказав старий щур, якого звали Семюель Віскерс, – Ганно-Маріє, зробіть мені на обід рулет з котячою начинкою.
– Для рулету потрібно тісто, масло і качалка, – сказала Ганна-Марія, розглядаючи кошеня Тома з усіх боків.
– Ні, – сказав Семюель Віскерс, – зробіть, як годиться, в панірувальних сухарях.
– Дурниці, – відрізала Ганна-Марія. – Тільки масло і тісто.
Щури сперечалися кілька хвилин, а потім пішли.
Семюель Віскерс проліз через дірку в дерев’яній стінний обшивці, спустився по парадних сходах і забіг до олійні по масло. Вдруге він зробив те ж саме, щоб взяти качалку. Він котив качалку перед собою, як це робить пивовар, коли котить діжку з пивом. Він чув, як розмовляють Смужка і Табіта на горищі, але вони були зайняті тим, що запалювали свічку і оглядали вміст скрині. Вони його не помітили.
Ганна-Марія вилізла з-під плінтуса, а потім через віконницю залізла до кухні, щоб вкрасти тісто.
Вона взяла маленьке блюдце і лапами видерла шматок тіста з самої середини.
Лапочку, що сиділа в діжці з борошном, вона не помітила.
Коли щури пішли, а кошеня Том залишився під підлогою горища, він звивався і намагався покликати на допомогу. Але його рот був забитий сажею і павутинням, а сам він був туго зв’язаний, і ніхто не міг почути його слабкого нявчання.
Хоча дехто почув – це був павук. Він виповз із тріщини на стелі і критично оглянув вузли на мотузці з безпечної відстані. Павук добре знався на вузлах, адже він тільки тим і займався, що зв’язував роззяв-мух. Він навіть не запропонував кошеняті допомоги.
Том звивався й корчився, поки не втомився.
А тут і щури повернулися і взялися до роботи, щоб перетворити кошеня на начинку. Спочатку вони намастили його маслом, а потім закатали в тісто.
– Тобі не здається, що мотузки погано перетравляться, Ганно-Маріє? – запитав Семюель Віскерс.
Ганна-Марія відповіла, що вона так не думає, але от якщо кошеня Том вертітиме головою, він порушить цілісність тіста і зіпсує випічку. Вона схопила його за вуха.
Кошеня Том кусався і плювався, нявчав і звивався.
Качалка співала: ролі-полі, ролі-ролі, полі-ролі, а щури трималися за її кінці.
– Його хвіст стирчить назовні! Ви принесли мало тіста, Ганно-Маріє.
– Я принесла стільки, скільки могла нести, – виправдовувалася Ганна-Марія.
– Не думаю, – сказав Семюель Віскерс, роблячи паузу, щоб подивитися на Тома. – Не думаю, що з цього кошеня вийде хороша начинка для рулету. Він надто брудний.
Ганна-Марія вже відкрила рота, щоб посперечатися, як раптом згори почулися звуки – скрегіт пилки, дряпання та собаче дзявкання.
– Нас викрили, Ганно-Маріє. Треба збирати майно та мерщій тікати!
– Боюся, що доведеться покинути цей рулет.
– Я впевнений, що вузли мотузки неїстівні, хоч ви і стверджуєте протилежне.
– Пішли швидше, допоможете мені зав’язати кістки баранини в покривало, – сказала Ганна-Марія. – А в димарі я приховала половину копченого окосту.
Тож щури втекли, і коли Джон Джойнер вирізав дошку обшивки, під підлогою нікого не виявилося, окрім качалки і кошеня Тома, загорнутого в брудне тісто.
Проте дуже смерділо щурами.
Пересвідчившись, що щурів вже не спіймати, Джон Джойнер прибив дошку на місце, склав інструменти в свою сумку і спустився вниз.
Нарешті котяча родина була разом. Вони запросили Джона на обід.
З тіста, яке зішкребли з кошеня Тома, місіс Табіта зробила пиріг зі смородиною (щоб не видно було бруду).
А Тома довелося купати у ванні з гарячою водою, щоб змити з нього масло.
Джон Джойнер відчув запах пирога, але, на жаль, у нього не було часу, щоб залишитися на обід: він щойно закінчив лагодити тачку для міс Поттер, а вона ще замовила зробити дещо у курнику.
Коли я йшла по обіді на пошту, я вирішила зрізати кут, і раптом побачила містера Семюеля Віскерса та його дружину. Вони дуже поспішали і котили наповнену пакунками тачку, підозріло схожу на мою.
Вони щойно заїжджали у ворота фермера Потейтоу.
Семюель Віскерс пихтів з останніх сил, а Ганна-Марія продовжувала з ним сперечатися верескливим голосом: вона знає, куди йти, і знає, скільки в них багажу!
Тільки я абсолютно впевнена, що не давала їм дозволу брати мою тачку.
Вони зайшли в комору і за допомогою шматка мотузки затягли всі свої пакунки на сінник.
Після цього щури з дому Табіти Твітчит зникли надовго.
А от щодо фермера Потейтоу, то він ледве не збожеволів. У його коморі – щури, сотні щурів!
Вони крадуть їжу в курей, з’їдають овес і висівки, прогризають дірки в мішках з борошном. І всі вони – нащадки містера Семюеля Віскерса та його дружини: їхні діти, онуки, правнуки і праправнуки.
Їм немає кінця!
Лапочка і Крихітка виросли і стали чудовими ловцями щурів. Вони полюють на щурів у селі, а там завжди вистачає роботи для них. Вони рахують їх дюжинами і непогано заробляють.