Жили старий зі старою. Було в них двоє синів.
Старшого звали Тойво. Гарний він був, роботящий, тільки от надто похмурий.
Рибу на озері ловить – мовчить. Сосну в лісі рубає – мовчить. Лижи майструє – мовчить. За це й прозвали його Тойво-несміхун. А молодшого звали Матті. Гарний він був парубок. Працює – пісні співає. Розмовляє – весело сміється. Умів він на гуслях-кантеле грати. Як почне струни пощипувати, як заграє веселу пісеньку – ніхто на місці не стоїть, в усіх ноги самі в танок ідуть. За це його всі й називали Матті-веселун.
Поїхав якось Тойво-несміхун у ліс по дрова.
Вибрав гарну сосну – і давай рубати. Пішов по лісі стук – грюк та тріск.
А біля сосни був ведмежий барліг. Прокинувся господар-ведмідь, виліз із барлогу:
– Хто це стукає? Хто мені спати не дає? Дивиться: хлопець сосну рубає, тріска навсібіч летить.
Ух, розсердився ведмідь:
– Навіщо ти у моєму лісі стукотиш, спати не даєш? Забирайся геть!
Та як встане дибки, та схопить Тойво лапою – тільки куртка затріщала. Тойво від страху сокиру впустив, сам по снігу покотився, перевернувся та прямісінько в сани й упав.
Злякався кінь, смикнув й поніс сани по заметах.
Приїхав Тойво додому – ні дров, ні сокири, куртка розірвана та й сам ледве живий.
А дрова потрібні – нема чим пічку топити. Поїхав до лісу Матті-веселун. Їде – грає та пісні співає…
Приїжджає Матті до лісу й бачить: стоїть сосна, з одного боку надрубана, а поруч на снігу сокира лежить. “Еге, напевно, це мій братик Тойво рубав” – подумав Матті.
Підняв Матті сокиру, хотів сосну рубати, та передумав.
“Давай спочатку на кантеле пограю – веселіше працюватись буде” Сів на пеньку та й заграв.
Пішов лісом дзвін. Прокинувся господар-ведмідь. “Хто це шумить, мені спати заважає?”
Хотів він на Матті накинутися, та тільки не зміг: ноги самі так у танок і просяться – втриматися не може. Затанцював ведмідь, затупав, заревів: “Ух, ух, ух, ух!”
Припинив Матті грати на кантеле. Перевів ведмідь дух і каже:
– Навчи мене на кантеле грати!
– Це можна, – каже Матті-веселун. Сунув кантеле ведмедеві в лапи. А у ведмедя лапи товсті – не виходить в нього нічого погано грає.
– Ні, – каже Матті, – погано ти граєш! Треба тобі лапи трохи тоншими зробити.
Повів він ведмедя до товстої ялини, розрубав її сокирою, у шпарину клин встромив.
– Ну ж бо, господарю, сунь лапу у шпарину.
Засунув ведмідь лапу у шпарину, а Матті сокирою по клину як вдарить! Вилетів клин, ведмедю лапу й прищемило.
Заревів ведмідь від болю.
– Не хочу грати! Відпусти мене!
– А будеш людей лякати? Будеш їх з лісу гнати?
– Не буду! – реве ведмідь. – Тільки відпусти!
Загнав Матті клин у шпарину, витягнув ведмідь лапу і мерщій до барлогу заліз.
А Матті нарубав повні сани соснових дров і поїхав додому. Їде, на кантеле грає та пісні співає. Ось він який, Матті-веселун!
З того часу ведмідь перестав на людей нападати. Як зачує стукіт сокири, думає: “Чи не Матті це приїхав?” І лежить у своєму барлозі тихо й сумирно.