Пролітав якось над річкою соловейко. Бачить — на березі росте кущ.
— Ой, який зелений кущ, який гарний кущ! — захоплено вигукнув соловейко. — Яка краса! Таких кущів я зроду не бачив!
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Наспівався соловейко досхочу й знов підлетів до куща. Дивиться — а на ньому ще й плід невеличкий висить.
— Ой, який плід, який плід! — захоплено вигукнув соловейко. — Який зелененький, який гарненький плід! Я зроду такого не бачив.
І соловейко на радощах знов затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Та ось до куща підлетіла якась невеличка пташка — сіренька, з білим хвостиком.
— Ану геть звідси! — обурено вигукнув соловейко. — Це мій кущ! Не сідай на нього й не дивись на його плід!
— Твій? — здивувалася пташка. — А чому це твій?
— Бо я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій!
— Але ж не ти його посадив і виростив! — сказала пташка з білим хвостиком.
— То й що?! Ось я сяду на нього й сидітиму доти, доки плід доспіє, і я його з’їм.
Сіра пташка нічого не відповіла й полетіла собі. А соловейко сидів на кущі й ждав.
Нарешті з зеленого плода розквітла рожева квітка.
— Ой, яка квітка, яка квітка! — вигукнув соловейко. — Яка рожева, яка гарна квітка! Я такої квітки зроду ще не бачив.
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Так соловейко тьохкав, співав і все ждав, ждав, ждав. Йому, бідолашному, дуже хотілося, щоб плід поспів! Хотілося з’їсти його самому й нікому не дати, ні з ким не поділитися…
А то був не звичайний кущ. То був…
Та звідки соловейкові знати, що то був за кущ? Адже це знає тільки людина, бо вона — найрозумніша на землі!
І ось прийшов до куща селянин. Соловейко йому й каже:
— Не чіпай куща! Він мій, я не дам тобі сидіти біля нього й дивитися на рожеву квітку! А вже поласувати плодом — і поготів!
— Твій? — здивувався селянин. — А чому твій?
— Бо мій! Я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій.
— Але ж не ти його посадив і виростив! — обурився селянин.
— То й що! Бачиш он ту квітку? З неї визріє плід, я його з’їм сам. І тобі не дам.
Та селянин був мудрий чоловік. Він тільки засміявся у відповідь.
— Ну що ж, — каже, — жди. Тільки затям: у житті багато чого такого, чого не можна з’їсти самому. І все ж воно заслуговує на твої чудові пісні.
Сказав так і пішов.
А соловейко все сидів, і ждав. Бідолашний не здогадувався, що кущ, на якому він сидів, — бавовниковий.
Спочатку з бавовника виростає брунька. Отож соловейко, побачивши її, подумав, що то плід. Потім з’являється рожева квітка, а далі — коробочка. Згодом коробочка лускається, і з неї вилітає бавовна, а вітер розносить її далеко-далеко на всі боки.
— Ой, плід доспів, доспів! — захоплено вигукнув соловейко, дивлячись, як довкола кружляють білосніжні пушинки. — Мій плід доспів, доспів! Який він гарний! Я такого зроду не бачив!..
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб витьохкувати та виспівувати. Соловейко завжди соловейко — стомлений він чи голодний, сумний чи веселий. Він завжди співає. Соловейко — чудовий співець і завжди виливає душу в пісні.
О, як він співав! То була його найкраща пісня. Соловейко гадав, що нарешті збулася його мрія. Так, плід доспів, і він сам-один його з’їсть! Адже він стільки ждав, стільки ждав…
Нарешті соловейко доспівав свою пісню, підлетів ближче до коробочки й зазирнув у неї. І що ж він побачив? Коробочка була порожня!
— Порожня! — здивовано тьохнув соловейко. — Коробочка порожня! Порожня!..
І соловейко знову затьохкав-заспівав…
Але не від радощів, ні. Цього разу соловейко співав од горя.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко… Він би плакав, ридма ридав, якби вмів. Та соловейко не вмів плакати, він умів тільки співати. Усе в нього виливалося в пісні — і радість, і горе, і сміх, і сльози.
— Порожня, порожня коробочка! — виспівував соловейко. — Безплідний кущ! Ти нікому, нікому не потрібний! Нащо тобі стояти тут, нащо жити на світі, коли ти нікому, нікому не потрібний!..
Тут прийшов селянин. Прислухався він до соловейкової пісні, всміхнувсь та й каже:
— Славна ти пташка, соловейку! Але ти помиляєшся. Поміркуй сам. Ти ось невеличкий, сіренький, з вигляду непоказний. Та краса твоя не в цьому, а в голосі. Спів твій зачаровано слухають і люди, й птахи, й звірі. Так і кущ. Його краса не в тому, що він дає смачні плоди, а в білосніжних пушинках — у бавовні. І народжується вона в коробочці. Тепер коробочка порожня, бо бавовна розлетілася по всьому світу. Бачиш мій одяг? Він теж із бавовни. І в інших людей одяг з бавовни.
Селянин пішов, а соловейко лишився сидіти на кущі. Він сидів і все думав, думав, думав. І хоч був він маленький та з вигляду непоказний, зате тямущий. Він усе зрозумів.
Соловейко радісно стріпнув крильцями, розтулив дзьобика й весело затьохкав-заспівав.
— О, який гарний кущ! Який чудовий! На ньому родять плоди, яких не можна їсти, але вони найкращі в світі! Кращі за найсмачніші ягоди! Бо вони потрібні всім, всім, всім!
Соловейко закинув свою невеличку голівку назад і все тьохкав, співав…
— Ні, ця коробочка не порожня! Ні! В ній народилися білосніжні пушинки! Вони прекрасні, як саме життя! Пушинки розлетілися по світу на радість усім, усім, усім!
А що ж соловейко мав робити? На те він і соловейко, щоб тьохкати-співати.
Відтоді соловейко ніяк не вгамується і все співає, співає, співає. Він хоче, щоб усі на світі — люди, птахи, звірі — знали, який чудовий у нього кущ. Бо в його коробочці народжуються білосніжні пушинки. Вони прекрасні, як саме життя.
— Найдорожче не те, що можна з’їсти, — співає соловейко, — а те, що потрібне всім, всім, всім!..