Давно-давно жили два брати. От одного разу знайшли вони на дорозі дитятко й коника. Старший каже:
– Нехай мені буде дитина й коник.
А менший каже:
– Ні, нехай мені.
І почали вони сваритися. Сварилися, сварилися, а тоді й кажуть:
– Підемо до пана, нехай пан нас розсудить.
– Ходімо!
– І підемо!
Сказали так і пішли до пана. Принесли пану дитя і коника. Панові дитя й жеребчик дуже сподобалися. І він братам каже:
– Ніж вам сваритися, віддайте їх мені, я вам заплачу.
Брати порадилися і віддали панові дитя й коника.
Залишилися ті в пана. Пан відгородив їм по кімнаті: одну кімнату дитині, а другу кімнату коникові. І назвав пан дитя Іванком. Пан їх годує, а вони ростуть не по роках, а по днях. Скоро казка говориться, та повільно справа робиться, так і тут. Виріс Іванко. Одного разу пан послав його з хутора в село – нагадати селянам на панщину йти. Їде шляхом на своєму коні аж бачить – лежить на дорозі золота пір’їна, та така гарна!
Тільки Іванко нагнувся її брати, а кінь каже:
– Іванку! Не чіпай пера, бо буде біда!
Іванко не послухав коня і взяв пір’їну. Взяв Іванко пір’їну і поїхав до села, нагадав тим селянам, щоб ішли назавтра на панщину, і поїхав додому. Приїхавши, заніс пір’їну в свою кімнату й поклав. Як поклав, так уся кімната й засвітилася. Приходить пан, побачив пір’їну й каже Іванкові:
– Іванку, віддай мені цю пір’їну!
– Беріть!
Забрав пан пір’їну, вона так і освітила покої, видно як вдень, так і вночі. Полюбився панові Іванко. А наймити взяли й обмовили Іванка перед паном.
– Ой, паночку наш! Іванко казав, що може зловити тую пташку, що загубила цю пір’їну!
Пан покликав Іванка й каже йому:
– Ну, Іванку! Якщо ти знайшов такую пір’їну, то тепер знайди мені тую пташку, що загубила цю пір’їну. А ні, то мій меч – а тобі голова з плеч!
Іванко, як почув це, аж заплакав! Побіг до коня.
– Конику! Що мені робити?
– А що?
– Та наказав мені пан знайти тую пташку, яка загубила цю пір’їну. А якщо не знайду я тую пташку, то пан мене голови позбавить, так і сказав: «Мій меч – а тобі голова з плеч!»
– А що, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду.
– А що ж робити?
– А йди до пана та візьми в нього діжку смоли та шмат полотна.
Іван пішов до пана, взяв діжку смоли та шмат полотна і приніс коневі.
– Ну, сідай на мене, Іванку, та бери діжку смоли і шмат полотна.
Сів він, і поїхали. Їхали, їхали і під’їхали до молоденьких сосен. Кінь і каже Іванкові:
– Ну, тепер, Іванку, візьми полотно та намаж його смолою і розстели на ці сосни.
Іванко взяв намазав полотно, розіслав а сам сів і стежить. Чи довго, чи ні він чекав, аж летить пташка. Сіла вона на це полотно; ну як сіла, так і прилипла. Кінь гукає:
– Швидше, Іванку, лови, бо полетить!
Іванко підскочив і схопив її, поклав за пазуху, сів на коня й поїхав. Приїхав до пана, віддав йому пташку, а сам пішов відпочивати.
Минуло скількись там часу, погнило в того пана все сіно. Журиться пан, чого б то сіно погнило? А наймити взяли та знову обмовили Іванка перед паном.
– А паночку! Іванко казав, що він може сходити до бога спитати!
Пан наказав їм покликати Іванка. Наймити гукнули Іванка. Приходить він до пана, пан каже Іванкові:
– Іванку, сходи до бога запитай, чого це в мене сіно погнило. А якщо не сходиш, то мій меч – тобі голова з плеч!
Іванко як побіжить до коня та як заплаче:
– Ой горенько, горе! Ой конику мій! Ой, що робити? Звелів пан сходити до бога спитати, чого його сіно погнило!
А кінь каже:
– А що, Іванку! Я казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це ще біда не біда, вся біда ще попереду! Сідай, Іванку, на мене, та поїдемо!
Сів Іванко на коня, і поїхали. їхали, їхали – стоїть хатка. Заходять вони в хатку, а в тій хатці дід на печі качається та криком кричить. Увійшов Іванко в хатку, дід і питає:
– Куди ти, Іванку, йдеш?
– А йду до бога спитати, чого погнило сіно в пана.
– Ох, онучку ти мій, спитай у бога, чого я так качаюся на печі! І злізти не можу, і ноги у мене відмерзли!
– Добре, спитаю!
Пішов Іванко далі; йшов, йшов, аж бачить – лежить на шляху молодиця, а її всі топчуть.
– Куди ти йдеш, Іванку?
– Йду до бога питати, чого панове сіно погнило.
Запитай у бога, Іванку, чого це я увесь свій вік лежу на шляху й мене всі топчуть.
– Добре,– каже Іванко.
Їхав він, їхав, аж бачить – двоє чоловіків переливають воду з однієї криниці в другу, та ніяк не можуть перелити.
– Куди ти йдеш, Іванку? – питають чоловіки.
– Йду я до бога питати, чого панове сіно погнило.
– Скажи ж ти, Іванку, богові, що ми ввесь свій вік переливаємо воду з однієї криниці в другу, та ніяк не переллємо: в одній криниці не меншає, а в другій не більшає.
– Добре, скажу! – відповів Іванко і поїхав далі.
Їхав він, їхав і приїхав аж до самого моря. Бачить Іванко – лежить біля моря рибина, ніяк вона не може перевернутися.
– Куди ти, Іванку, йдеш?
Та йду до бога питати, чого в пана сіно погнило.
– А запитай ти, Іванку, у бога, чого це я лежу на одному боці й ніяк не можу перевернутися.
– Добре,– каже Іванко, – запитаю!
Переїхав Іванко море та й поїхав далі. Минає він хатку, аж виходить з неї старенький дідусь.
– Куди ти йдеш, Іванку?
– Йду до бога спитати, чого в пана цього літа сіно погнило.
– А того в пана сіно погнило,– каже старенький дідусь,– що Дівка-Полонянка дванадцять днів купалася в морі та бавилася з сонцем. Не було сонця, йшов дощ, панове сіно й погнило.
Іванко тоді каже:
– Коли я їхав сюди, то бачив, як чоловік у хатці на печі качається та криком кричить, що злізти не може й ноги його відмерзли.
– Той чоловік був морозом, і він дуже багато добра у людей поморозив, багато людей голодували через нього, і багато людей він сиротами зробив. Якщо він більше нікого не морозитиме й нікого не скривдить, то ходитиме. А якщо ні, то цілий вік пролежить на печі.
– А ще я бачив, як молодиця лежить, качається на шляху, через неї всі їдуть, її всі топчуть.
– Та молодиця була старою відьмою-змією; відбирала вона у людей молоко. Люди мали по кілька корівок, та не мали молока, вона жодної корови не мала, а молоко пила. Люди через неї голодні були. Отож за це вона й лежить на шляху. Коли вона присягне, що не відбиратиме в людей молоко, то встане, а не присягне, то й далі лежатиме на шляху.
– А ще, дідусю, я бачив, як два чоловіки переливають воду з одної криниці в іншу, та ніяк не переллють: в одній криниці не меншає, а в другій не більшає.
– Ці люди були багачами і гнали бідних селян на панщину до себе – і малих і старих – і знущалися з них. Коли вони присягнуть, що більше так не робитимуть, то тоді вони переллють воду, а коли ні, то й далі переливатимуть.
А ще я бачив на морі рибину. Вона лежить увесь свій вік на одному боці й не може перевернутися.
– Ця рибина проковтнула полк солдатів; якщо вона випустить їх, то попливе, а коли не випустить, то й далі лежатиме.
Пішов Іванко додому до пана. Ішов він, ішов – приходить до моря, де лежить тая рибина. Рибина каже:
А що, Іванку, що бог казав?
– Почекай, як перейду на той бік, тоді скажу!
Перейшов на той бік і каже:
– Якщо ти випустиш полк солдатів, то попливеш, а як що не випустиш, то не попливеш!
Рибина роззявила рота.
І – ех! Солдати йдуть, музика грає! Як вийшли всі, рибина й попливла.
Пішов Іванко далі. Ішов, ішов – ті ж два чоловіки воду переливають.
– А що, Іванку? Що бог казав?
– Почекайте, дайте пройти наперед!
Вийшов він наперед тоді каже:
Ви були багатіями, ви гнали бідних селян на панщину до себе – і малих і старих – і знущалися з них. Якщо ви не будете більше кривдити бідних, то ви переллєте цю воду, а коли ні, то нізащо не переллєте!
Вони, почувши це, як побіжать за Іванком, а Іванко як дремене… Біг, біг, ледве втік.
Пішов він далі, аж на шляху лежить тая молодиця, і її всі топчуть.
– А що, Іванку, що там бог казав?
– Почекай, я зайду наперед, тоді скажу!
Зайшов він наперед молодиці й каже їй:
– Ти була старою відьмою-змією; ти відбирала в людей молоко, а люди голодували. Якщо ти більше цього не робитимеш, то підеш, а коли ні, то й вік тут лежатимеш!
Пішов Іванко далі. Ішов, ішов, аж качається той чоловік на печі.
– А що, Іванку, що бог казав?
– Почекай, зайду наперед, тоді скажу!
Зайшов наперед і каже:
– Ти був лютим морозом і у людей багато поморозив добра, багато людей страждало через тебе, багато ти людей сиротами зробив. Якщо ти присягнеш, що не будеш кривдити людей, то злізеш з печі, а коли ні, то довіку не злізеш!
Людина присяглася, злізла з печі і пішла. Рушив Іванко далі. Ішов-ішов, ішов-ішов і приходить додому.
Пан питає:
– Ну, Іванку, чого моє сіно погнило?
– А ось чого, паночку, погнило твоє сіно: Дівка-Полонянка дванадцять днів купалася в морі й бавилася з сонцем. Тому не було сонця, йшов дощ, сіно твоє й погнило.
– Молодець, Іванку, йди відпочивати!
Пішов Іванко відпочивати.
Пройшло скількись часу, наймити знову обмовили Іванка перед паном.
– Ой паночку наш! Іванко казав, що він Дівку-Полонянку дістати може!
– Покличте мені сюди Іванка.
Побігли вони, гукнули Іванка. Приходить він до пана, пан каже:
– Дістань ти мені, Іванку, тую Дівку-Полонянку! А коли не дістанеш, то мій меч – тобі голова з плеч!
Іванко як заплаче, як побіжить до коня:
– Ой конику ти мій! Що ж мені робити: пан мені звелів дістати Дівку-Полонянку, а коли не дістану, то панів меч – мені голова з плеч!
А що, Іванку, чи я не казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда. Ну, та це біда не біда, біда вся ще попереду. Що поробиш, сідай на мене, поїдемо шукати Дівку-Полонянку!
Всівся Іванко на коня, і поїхали. їхали вони, їхали, аж іде той чоловік, що на печі лежав.
– Добрий день тобі, Іванку! Куди ти їдеш?
– Доброго здоров’я! їду шукати Дівку-Полонянку, пан наказав.
– Піду, Іванку, і я з тобою. Ти ж мені допоміг, може, і я тобі допоможу чим-небудь!
Пішли вони вже вдвох. Ішли, ішли, аж іде тая молодиця, що лежала на дорозі.
– Добрий день тобі, Іванку! Куди ти ідеш?
– Доброго здоров’я! Так, мовляв, і так; іду по Дівку-Полонянку, пан мені наказав дістати її.
– Піду і я з вами. Бо ти мені допоміг, може, і я тобі, Іванку, чим-небудь допоможу!
Пішли вони вже втрьох. Ішли, ішли, аж зустрічають тих чоловіків, що воду переливали. А вони Іванкові «добрий день» не сказали. Пішли вони втрьох далі. Ідуть, ідуть і приходять до моря. Як би тут дістати з моря Дівку-Полонянку? Думали, думали і придумали. Молодиця та прикинулася крамницею і стала на березі; а в тій крамниці дуже гарні стрічки, хустки і все, все, що кому треба, є. Та таке ошатне, що й сказати не можна. Висунула Дівка-Полонянка голову з моря, побачила крамницю, і дуже їй захотілося що-небудь узяти з цієї крамниці. Але боїться, чи нема кого. Висунула вона голову вдруге, подивилася, подивилася – нема нікого, бо Іванко з конем заховався, молодиця прикинулася крамницею, а чоловік з печі став морозом. Висунула вона голову втретє, дивиться – знову нікого не видно.
Тоді вона й думає: «Тут нікого нема, піду до крамниці». Вилізла з моря і пішла. Тільки вона вилізла, а мороз узяв та й заморозив усе море. Кінь крикнув Іванкові:
– Біжи, Іванку, лови Дівку-Полонянку!
Та як почула, що її хочуть зловити, побігла в море. А там усюди лід. Іванко її і схопив.
– Ну,– каже кінь,– тримай, Іванку, міцніше Дівку-Полонянку, поїдемо!
Подякував Іванко тій молодиці та морозові за допомогу, сів на коня й поїхав до пана додому. Приїхали, віддав Іванко панові Дівку-Полонянку, а сам пішов відпочивати. Відпочив він трохи, а тая Дівка-Полонянка попросила пана дістати їй з моря її скриньку. Покликав пан Іванка і каже: Дістань ти з моря скриньку Дівки-Полонянки! А якщо не дістанеш, то мій меч, а тобі, Іванку, голова з плеч!
Іванко як заплаче, як заголосить! Побіг до свого коня.
– Ой конику! Ой батечку ти мій! Ой що ж я буду тепер робити?
– А що таке?
Мені пан сказав: «Якщо ти дістав Дівку-Полонянку, то дістань її скриньку з моря, а не дістанеш, то мій меч, а тобі голова з плеч!»
– А що, Іванку! Чи я не казав тобі: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду. Сідай на мене, поїдемо!
Сів Іванко на коня, і поїхали. їхали-їхали, їхали-їхали – нікого ніде не видно. Приїхали до моря, аж виходить рибина, що лежала на одному боці.
– Добрий день, Іванку! Куди їдеш?
– Та їду діставати скриньку Дівки-Полонянки з моря, пан звелів.
Ну, Іванку, ти мені допоміг, тепер я тобі допоможу. Посидь тут, а я піду накажу всім рибам шукати скриньку!
Сів Іванко на березі, а рибина пішла в море й наказала всім рибам шукати. Шукали, шукали і не знайшла. Рибина знову, вдруге, наказала шукати. Шукали, шукали– не знайшли. Втретє наказала рибина. Ого-го! Аж піниться море! Шукали, шукали, нарешті одна маленька рибка несе скриньку Дівки-Полонянки! Схопила рибина скриньку й подала Іванкові. Взяв він скриньку, подякував, сів на коня і поїхав до пана. Ось приїхав додому, віддав скриньку Дівки-Полонянки, а сам пішов відпочивати. Відпочивши, думає собі: ну, тепер вже нікуди не піду. Аж ось тобі: Дівка-Полонянка наказала панові дістати живої води.
Покликав пан Іванка:
– Ти сходи, Іванку, принеси мені живої води! Коли не принесеш, то мій меч, а тобі, Іванку, голова з плеч!
Іванко як почув це, як заплаче, як заллється сльозами! Побіг до коня.
– Ой конику мій, ой батечку мій! Ой що мені робити?
– А що?
– Та пан наказав мені принести живої води, а коли не принесу, то панів меч, а моя голова з плеч!
– Бач, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда. Ну, та ще це біда не біда, біда буде попереду. Сідай на мене, поїдемо!
Сів Іванко на коня, і поїхали. їхати то їхати – і приїхали до моря. Тоді кінь каже Іванкові:
– Злазь і заріж мене!
– Як я тебе заріжу? Хто ж тоді мене вчитиме?
– Я тобі кажу: злазь та ріж! Залізеш усередину до мене, і як будуть круки сідати й клювати мене, то ти хапай їхніх пташенят!
Іванко відмовляється, а кінь велить.
Нічого робити. Зліз Іванко з коня, розрізав живіт і всередину заліз, сховався – сидить, чатує на крука. Аж ось якраз летять круки. Пташенята летять і кричать:
– Тату, м’яса! Тату, м’яса!
А старий крук кричить:
Ні, не сідайте, дітки, то біда наша!
Але одне маленьке спустилося та й сіло на коня; тільки хотіло воно клюнути, а Іванко і схопив його. Крук почав просити, щоб Іванко віддав пташенятко, а Іванко каже:
– Злітай та принеси мені живої води, тоді віддам тобі.
– То дай же мені, Іванку, пляшечки!
Дав йому Іванко пляшечки, крук прив’язав їх до крилець і полетів.. Летів, летів, прилетів туди, де жива вода. Бачить – стережуть ту воду баби з кочергами. Ніяк не можна води дістати! Взяв тоді він і полетів аж побіля них. Ті баби й задивилися.
– Он, он,– кажуть,– який дивний птах летить!
Задивилися й одійшли від води. Крук тоді мерщій до води, зачерпнув в пляшечки живої водинявся і полетів. Приносить він воду, Іванко взяв пташенятко й роздер навпіл. Тоді полив живою водою – пташеня і ожило. Було пташеня гарне, а стало ще краще. Тоді Іванко каже
– Злітай і набери мені ще!
Взяв крук пляшечки, сховав під крилами, набрав барвистих стрічок і полетів. Прилетів він до води, а там знову баби сидять з кочергами і нікого не пускають. Що його робити? Відлетів він трохи від води та й кинув стрічки. Баби побігли збирати стрічки, а крук швиденько до води, зачерпнув в обидві пляшечки і полетів. Узяв Іванко воду, відживив коня, віддав круку пташеня і поїхав додому. Віддав Іванко живу воду Дівці-Полонянці; вона й каже йому:
– Може, ти мене дуриш, треба тебе порубати!
Взяла сокиру й порубала Іванка на дрібні шматочки. Тоді взяла живої води, обпирскала його – Іванко встав.
– Ото,– каже,– як я довго проспав!
Був Іванко гарний, а став ще вродливіший! Пан тоді каже Дівці-Полонянці:
– Зроби мене таким!
Дівка-Полонянка взяла сокиру та й порубала пана на дрібні шматочки й викинула собакам. А Іванко з Дівкою-Полонянкою одружилися й почали жити в панських хоромах.