Один нерозумний Сірник почув, що колись йому доведеться згоріти, і вирішив підпалити хату свого господаря:
— Хай же й інші у вогні щезнуть! — вирішив.
Почав Сірник думати-гадати, хто б його запалив.
Попрохав Сірник розжарену Пічку:
— Допоможи мені спалахнути!
— А навіщо? — здивувалася Пічка.
— Хочу пожежу вчинити. Адже потім я все одно згорю!
Запалала червоним рум’янцем стурбована Пічка:
— Ніколи я цього не зроблю! Хата згорить — що ж я у холоди грітиму?
Тоді покликав Сірник веселу Синицю, яка жила в хаті.
Каже:
— Синичко, Синичко, ти колись море спалити хотіла. Візьми мене у дзьоб, чиркони об коробку!
— Це я можу,— каже Синичка,— але навіщо?
— Треба цей будинок спалити!
— Ой, ой,— розхвилювалася Синичка.— Це давно колись я такою ж легковажною була. Нині я яєчка знесла, у мене пташенята будуть!
Думав Сірник, думав і попрохав, нарешті, Хлопчика чиркнути його головкою об коробку й на підлогу кинути.
— Ой Сірниче! — розсердився Хлопчик.— А де ми житимемо?
І він кинув Сірника геть за вікно, в калюжу,— хай сиріє. Цьому Сірникові так і треба!