Жив у селі чоловік на ім’я Степан. Язик у нього був як помело, а совість – як діряве решето. Брехав він зранку до ночі: сусідам – про свої багатства, дружині – про свої подвиги, а самому собі – про те, що він щасливий. Так забрехався, що й сам забув, де правда, а де вигадка.
Якось зустрів він біля старої криниці дідуся в сірій свитці. Попросив дід води, а Степан, маючи повне відро, збрехав:
– Та вона ж каламутна, діду! Отруїшся!
Глянув на нього дід очима, що світилися як вугілля, і мовив:
– Правда лице будує, а брехня – стирає. Віднині кожне криве слово забиратиме в тебе шматок твого єства, доки не станеш ти ніким.
Степан лише реготнув і пішов до корчми. Там почав хвалитися, як він ведмедя голими руками здолав. Тільки-но збрехав – як відчув пекучий холод на щоках. Глянув у дзеркало – а зморшки від сміху зникли. Шкіра стала гладкою і натягнутою, як на барабані.
– О, помолодшав! – зрадів дурень і збрехав знову, що знайшов скарб. Тієї ж миті світ потьмянів. Його очі затягнуло шкірою. Він осліп, але не зупинився.
– Це просто туман! – крикнув він. – Я все бачу!
І тоді зник його рот. Губи зрослися, ніс провалився.
Замість голови у Степана стало гладеньке, як гусяче яйце, місце. Ні очей, щоб плакати, ні рота, щоб кричати. Він став Безликим – порожнім місцем, фантомом, від якого сахалися навіть собаки.
Побіг він до лісу, спотикаючись об коріння, впав на мох і почав бити кулаками землю. Всередині нього клекотів крик, але вийти не міг.
Знову з’явився той дід.
– Хочеш повернути себе? – спитав він. – Тоді скажи правду. Не ту дрібну, побутову, а найстрашнішу, яку ти ховаєш на самому дні душі.
Степан не міг говорити вустами, але він заговорив серцем. Він зібрав усю свою волю і подумки прокричав те, чого боявся все життя: "Я брехав, бо моє справжнє життя – нікчемне і сіре! Я вигадував себе іншого, бо справжнього себе я ненавиджу!"
Це була гірка, пекуча, як полин, правда. Шкіра на обличчі тріснула. З’явився рот, щоб вдихнути повітря. Прорізалися очі, з яких рікою хлинули сльози каяття. Повернулися зморшки і шрами.
Степан повернувся додому старим і виснаженим, але справжнім. Він більше ніколи не брехав, бо знав: краще мати гірке, заплакане обличчя, аніж бути гладкою маскою без душі.