Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
– Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці.
– А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають.
– Ні, не бачив.
От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:
– А що, пішли вже мої гонителі?
– Пішли.
– Ну, тепер випусти мене на волю!
Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить:
– Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.
– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш!
– А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається.
Видить чоловік, що діло погане, і говорить:
– Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене.
Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.
І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:
– Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається,
– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк.
Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає:
– Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда!
– Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка.
– Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.
– Добре.
Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.
– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється. – Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.
– Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!
– Але ж правда! – крикнув Вовк.
– Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!
– Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.
– Що ж, се можна, – сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
– Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок.
– Як то. ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця.
Вовк уліз увесь у мішок.
– Ну, чоловіче, – промовила Лисиця, – тепер покажи мені, як ти його зав’язував?
Чоловік зав’язав.
– Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив?
Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:
– Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.
– Ну, чоловіче, – мовить Лисиця, – я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?
– Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
– Добре.
Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить.
– А що се ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.
– Богу дякувати, що ти живий і здоров, – мовить жінка. – А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.
Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:
– На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:
– Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?
– Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
– А ви, мої ноженька, що робили?
– Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.
– А ви, мої вушенька, що робили?
– Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги.
– А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:
– А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.
– А, то ти такий добрий, – крикнула Лисиця. – Геть мені з хати!
Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:
– Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!
А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.