Жила-була стара-престара карга – тролиха; йшла вона одного разу лісом з берестяним кошиком на спині. В кошику сиділо її велике і потворне дитинча. Волосся троля було подібне до свинячої щетини, зуби були гострі-пригострі як шило; а на мізинці був кіготь. Однак тролиха вважала, що кращої дитини на всьому світі не знайти.
Незабаром підійшли вони до такого місця, де ліс трішки порідшав. Там була слизька дорога, вся в ямах, і ось по цій дорозі їхали верхи селянин з жінкою.
Лише тільки тролиха глянула на них то відразу вирішила заховатися назад у ліс, щоб люди не побачили її. Але тут вона помітила, що селянка тримає на руках свою дитину. «Давно мені хотілося подивитися, чи людська дитина така ж гарна, як моя», – подумала вона і сховалася за великим горіховим деревом, що росло біля самого узбіччя дороги.
Але, коли вершники проїжджали повз, тролиха нетерпляче висунулася скрізь дерева, та так що коні побачили її величезну чорну голову. Ставши дибки, вони з переляку понесли, мало не викинувши з сідел і селянина, і його жінку. Ті закричали від страху, ледь встигли схопитися за вуздечки і в ту ж мить зникли з очей.
Морда тролихи скривилася від досади, тому що вона тільки ледь встигла кинути погляд на людське дитинча. Але тут же заспокоїлася, тому що дитина лежала прямо біля її ніг.
Вона випала з материнських обіймів, коли коні стали дибки, але, на щастя, впала у велику купу сухого листя і було ціла і неушкоджена. Дитинча голосно кричало, але, коли стара карга-тролиха схилилася над ним, воно так здивувалося і відволіклося, що миттєво замовкло і простягнуло рученята, бажаючи вчепитися в її чорну бороду.
Абсолютно приголомшена тролиха стояла, розглядаючи людське дитинча. Вона дивилася на тоненькі пальчики з рожевими нігтиками, ясні блакитні очі і крихітний червоний ротик. Все більше і більше дивуючись, обмацувала вона м’яке волоссячко, гладила щічки дитини. Вона ніяк не могла второпати, що дитя може бути таким рожевим, таким ніжним і гарненьким.
Миттю зірвавши зі спини берестяний кошик, тролиха витягла звідти власну дитину і посадила її поруч з людською. І, побачивши, яка величезна різниця між ними, вона, не в силах впоратися з собою, голосно завила.
Тим часом селянин з жінкою приборкали коней і повернулися, щоб відшукати свою дитину. Хоча тролиха чула кінський тупіт, але з місця не зрушила, а так і залишилася сидіти поруч з людським дитинчам – все не могла надивитися на нього досхочу. Однак, побачивши селянина з селянкою, вона тут же зважилася. Власну дитину залишила на узбіччі, а людську засунула в кошик, звалила на спину і кинулася в ліс.
В ту ж мить прискакали вершники.
Чудові люди були ці селяни, всіма шановні, багаті, володіли великою садибою в родючій долині біля підніжжя гори. Одружені вони були вже багато років, але дітей у них, крім цієї не було. Зрозуміло, що вони сподівалися знайти сина.
Селянка випередила чоловіка і перша побачила дитинча, що лежало на узбіччі. Малюк-троль кричав щосили, закликаючи свою маму-тролиху. І вже з цього жахливого виття селянці варто було б зрозуміти, що за дитина лежить на узбіччі. Однак вона страшно боялася, що малюк розбився, і лише подумала: «Слава богу, він живий!»
– Дитина тут! – крикнула вона чоловікові і, зісковзнувши з сідла, поспішила до малюка-троля.
Коли до них під’їхав чоловік, він побачив: дружина сидить на землі дивиться на дитину і очам своїм не вірить.
– Зубки у мого були зовсім не як шило, – міркувала вона.
А сама малюка туди-сюди повертає.
– І волоссячко у мого зовсім не як свиняча щетина, – скаржилася вона.
І в голосі її все сильніше і сильніше чувся переляк.
– Та й кігтика на мізинці у мого зовсім не було.
Селянин подумав, що дружина не інакше, як з розуму зійшла. Він швидко зіскочив з коня і підійшов до неї.
– Подивись на дитину і скажи, чому вона така чудна? – мовила селянка і простягнула чоловікові.
Він взяв дитинча з її рук, але тільки глянув на нього, як негайно тричі плюнув та й відкинув його від себе подалі.
– Так це ж троленятко! – скрикнув він. – Це не наше дитя.
Жінка як і раніше сиділа на узбіччі. Була вона не дуже кмітлива і не могла відразу зрозуміти, що ж сталося.
– Що ти зробив з дитиною ?! – крикнула вона.
– Та хіба ти не бачиш, що дитя підмінили? – запитав чоловік. – тролиха підстерегла нас, і коли коні понесли, вкрала нашу дитину, а сюди підклала одного зі своїх.
– Але де ж мій синок? – запитала дружина.
– Він – у тролів, – відповів чоловік.
Тут тільки дружина зрозуміла, яке лихо їх спіткало. Зблідла вона, немов перед смертю, і чоловік злякався, що вона ось-ось помре.
– Наша дитина, напевне, десь неподалік, – спробував він втішити дружину. – Підемо в ліс, пошукаємо його.
З цими словами прив’язав він коня до дерева. Дружина піднялася, щоб піти за ним, але помітила, що троль лежить на самій дорозі і його в будь-яку хвилину можуть розтоптати коні. Одна думка про те, щоб його торкнутися, змусила селянку здригнутися. Але вона все ж посунула дитину трохи подалі в сторону, щоб коні до неї не добралися.
– Я знайшов брязкальце, яке була в руках у нашого хлопчика, коли ти впустила його! – крикнув селянин із заростей. – Тепер я знаю ми на вірному шляху.
Дружина поспішила за ним, і вони ще довго ходили по лісі в пошуках дитини. Але не знайшли ні її, ні тролів. А коли впали сутінки, довелося їм назад до коней повернутися.
Дружина плакала й ламала руки. Чоловік йшов зціпивши зуби і не вимовив ні слова, щоб утішити її. Він був старовинного, славного роду, що згас би зовсім, як би не родився у нього син. Ось він і гнівався на дружину за те, що вона впустила на землю дитину. «Дитину треба було берегти як зіницю ока», – думав він. Але у нього не вистачило духу докоряти її – бачив, як вона страждає.
Тільки він допоміг їй сісти в сідло, як вона згадала.
– А що нам робити з троленятком? – запитала вона.
– А куди ж він подівся? – здивувався чоловік.
– Він там лежить, під кущем.
– Добре щоб він там і залишився, – гірко посміхнувся селянин.
– Треба нам взяти його з собою. Не можна кидати його посеред лісу.
– Ні, можна, – відрізав чоловік і засунув ногу в стремено.
Дружина подумала, що чоловік взагалі правий. Нічого їм дбати про тролеве кодло. Вона пустила коня галопом, але не встигла відїхати й кількох кроків, як їй стало несила їхати далі.
– Яким би не був цей троль, він ще дитина, – сказала вона. – Не можу я кинути його тут, на поталу вовкам. Подай мені малюка!
– Я цього не зроблю, – відповів чоловік. – Нехай його, лежить хай лежить.
– Якщо ти не подаси мені його зараз, то мені доведеться повернутися сюди за ним завтра – мовила дружина.
– Здається мені, мало того, що тролі вкрали у мене дитя, – пробурмотів селянин, – так вони змусили мою дружину зійти з розуму.
Але все ж він підібрав дитинча і подав дружині. Адже він сильно любив її і звик їй потурати.
На другий день всі жителі села дізналися про біду, і всі наймудріші і знаючі поспішили в садибу, щоб дати поради і повчання.
– Той, до кого в будинок потрапив троль, повинен побити його товстою палицею, – сказала одна бабуся.
– Навіщо ж так жорстоко поводитися з ним? – запитала селянка. – Хоч він і потворний, та не заподіяв нікому зла.
– Якщо троленятко бити до тих пір, поки не потече кров, примчить мати тролиха, кине тобі твоє дитя, а своє забере з собою. Я знаю багатьох, хто так отримав своїх дітей назад.
– Так, але ті діти прожили недовго, – вставила інша старенька. І селянка про себе подумала, що це засіб – не для неї.
Селянка шалено тужила за власною дитиною, і не знала, як їй бути. «Може, все-таки зробити, як мені порадили?» – подумала вона. Але так і не змогла зважитися побити маленького троля.
Тут в кімнату увійшов селянин, в руках він тримав палицю і запитав, де малюк. Дружина відразу зрозуміла: він хоче зробити так, як радили мудрі бабусі і побити дитинча, щоб отримати назад своє рідне дитя.
«Добре, якщо він це зробить, – подумала вона. – Я така дурна. Я ніколи не змогла б побити невинне дитя ».
Але тільки чоловік вдарив троля, як дружина кинулася до нього і схопила чоловіка за руку.
– Ні, не бий його! Не бий його! – благала вона.
– Ти, мабуть, не бажаєш отримати назад нашу дитину, – сказав чоловік, намагаючись вирвати свою руку.
– Ясна річ, я хочу отримати його, – відповіла дружина, – але тільки не таким шляхом.
Селянин підняв було руку, щоб знову вдарити дитинча, але, перш ніж він встиг це зробити, дружина затулила дитинча собою, і удар дістався їй.
– Боже небесний! – заволав селянин. – Ти збираєшся зробити так, щоб наша дитина залишилася у тролів на все життя.
Він мовчки постояв чекаючи, що жінка отямиться, але вона як і раніше лежала на підлозі, захищаючи своїм тілом малюка троля. Тоді чоловік, відкинувши палицю, в гніві і печалі вийшов з кімнати.
Потім він все дивувався, чому не зробив по-своєму. Але щось його зупинило. Не міг він жінці суперечити.
Знову пройшло кілька днів в горі і печалі. Тяжко матері втрачати дитя. Але найгірше на світі отримати замість нього знайду троля. Це ще дужче наганяє тугу і не дає спокою.
– Не знаю вже, чим і годувати це дитинча, – сказала одного разу вранці селянка чоловікові. – Не хоче він їсти те, що я йому даю.
– Нічого дивного, – відповів чоловік. – Хіба ти не чула, що тролі нічого, крім жаб та мишей, не їдять?
– Але ж ти не хочеш, щоб я пішла до ставку і добувала йому там їжу? – запитала дружина.
– Ні, ясна річ, я цього не буду вимагати, – посміхнувся чоловік. – Як на мене, найкраще було б, якби він помер з голоду.
Минув цілий тиждень, а селянка все ніяк не могла змусити дитинча що-небудь з’їсти. Вона розставила навколо нього різні ласощі, але малюк-троль тільки кривлявся та плювався, коли вона хотіла змусити його що-небудь покуштувати.
Одного вечора, коли, вже здавалося, він ось-ось помре з голоду, в кімнату забігла кішка з щуром в зубах. Селянка вирвала щура у кішки, кинула її тролю і швидко вийшла, щоб не бачити, як він їсть.
Коли ж селянин помітив, що дружина його і справді почала добувати знайді жаб, мишей та павуків, його охопила така відраза до неї, що він не міг цього приховувати. І слова доброго сказати він їй теж не міг. Але з дому не йшов – жінка ще зберегла якусь частку своєї влади над ним.
Але цього мало. Наймити теж почали виявляти непослух і неповагу до господині. А господар перестав вдавати, ніби він цього не помічає. І селянка зрозуміла, що коли вона і надалі буде захищати знайду троля, то тяжким і гірким стане для неї кожен божий день. Але вже такою вона вродилася: якщо на її шляху вставав хтось, кого всі ненавиділи, вона намагалася з усіх сил прийти бідоласі на допомогу. І чим більше страждань випадало на її долю через дитинча, тим більш пильніше вона стежила за тим, щоб йому не заподіяли жодного зла.
Через кілька років в полудень селянка сиділа одна в кімнаті і накладала латочку за латкою на дитячу одежину. «Так, – подумала вона, – не знає добрих днів той, кому потрібно піклуватися про чужу дитину».
Вона все латала і латала, але діри в одежі були такі великі, і їх було стільки, що, коли вона дивилася на них, сльози виступали у неї на очах. «Однак, – подумала вона, – коли б я латала курточку власним моєму синові, я б дір не рахувала».
«До чого ж мені тяжко з цим знайдою, – знову подумала селянка, побачивши ще одну діру. – Найкраще було б завести його в такий дрімучий ліс, щоб він не міг знайти дорогу до нас додому, і кинути його там ».
«Взагалі не так уже й важко позбутися від нього, – продовжувала вона розмовляти сама з собою. – Варто хоч на мить випустити його з поля зору, як він втопиться у криниці, або згорить в вогні, або ж його покусають собаки, а то і коні затопчуть. Так, від такого злого і відчайдушного, як він, позбутися легко. Немає жодної людини в садибі, хто б його не ненавидів, і, якби я вічно не тримала малюка біля себе, хтось би вже скористався випадком і вбив його ».
Вона пішла глянути на дитинча, що спало у кутку кімнати. Воно підросло і стало ще потворніше, ніж в той день, коли вона побачила його вперше. Ротик перетворився в свинячий п’ятачок, бровки походили на дві жорсткі щітки, а шкіра стала зовсім коричневою.
Латати твій одяг і вартувати тебе – це ще дурниця, – подумала вона. – Це дрібниці, в порівнянні з тими бідами, які мені доводиться виносити з-за тебе. Чоловікові я обридла, наймити зневажають, служниці насміхаються наді мною, кішка шипить, коли бачить мене; собака гарчить і скалить зуби, а винен в усьому – ти. Однак те, що тварини і люди ненавидять мене, я б могла ще винести. Найгірше те, що всякий раз, коли я тебе бачу, я ще сильніше сумую за власною дитиною. Любе моє дитя, де ж ти? Спиш, мабуть, на постілі з моху і хмизу?! »
Двері відчинилися, і господиня поспішила знову повернутися до шиття. Увійшов чоловік. Вигляд у нього був веселий і він ласково заговорив так, як давно вже не говорив.
– Сьогодні в селі ярмарок, – сказав він. – Що скажеш, чи не піти нам туди?
Зраділа дружина його словами і сказала, що охоче з ним піде.
– Тоді збирайся, та швидше! – розпорядився чоловік. – Доведеться нам йти пішки, адже коні в полі. Але, якщо ми підемо гірською стежкою, встигнемо вчасно.
Трохи згодом селянка вже стояла на дорозі, красива, виряджена в краще своє вбрання. Такої радості не випадало на її долю вже давно, і вона зовсім забула про малюка троля. «А раптом, – раптово подумала вона, – чоловік хоче просто заманити мене з собою, щоб наймити могли тим часом, поки я їм не заважатиму, вбити знайду?» Вона швидко увійшла в кімнату і повернулася з маленьким тролем на руках.
– Ти що, не можеш залишити його вдома? – запитав чоловік, але, здавалося, він не сердився і говорив м’яким голосом.
– Ні, я не смію відійти від нього, – відповіла дружина.
– Справа твоя, – сказав чоловік, – але тобі, буде важко тягнути таку ношу через перевал.
Вони вирушили в дорогу, але йти було важко, дорога круто піднімалася в гору. Їм довелося видертися на саму вершину скелі, перш ніж дорога завернула до селища.
Дружина раптово відчула таку втому, що і ногою ворухнути не могла, і все намагалася умовити рослого вже малюка йти самому, але він не хотів.
А чоловік був такий задоволений і ласкавий, яким не бував з тої пори, як вони втратили свою дитину.
– Дай тепер мені цього знайду, – сказав він, – я понесу його трохи.
– О ні, – відгукнулася дружина, – я впораюся сама; не хочу, щоб ти няньчився з тролевим кодлом.
– З якого дива тобі одній через нього надриватися? – запитав чоловік і взяв у неї дитинча.
А коли селянин узяв дитинча, дорога стала вкрай небезпечною. Слизька і підступна, бігла вона краєм гірської ущелини і була такою вузенькою, що на ній ледь – ледь вміщалася нога людини. Дружина йшла позаду і дуже скоро почала боятися, що з чоловіком, який несе дитинча, що-небудь трапиться.
– Іди повільніше! – закричала вона; їй здалося, що він йде занадто швидко і необережно. Незабаром він і справді спіткнувся і мало не впустив в прірву дитину.
«Якби знайда і справді впав, ми б позбулися від нього назавжди», – подумала селянка.
І тут вона зрозуміла, що чоловік має намір скинути дитини вниз, в ущелину, а потім зробити вигляд, що це був нещасний випадок. «Так, так, – думала вона, – так воно і є. Він це підстроїв, щоб зжити знайду зі світу. А я б і не помітила, що це – навмисно. Так, краще за все не заважати йому зробити так, як він хоче ».
Чоловік знову спіткнувся об камінь, і знову дитинча мало не вислизнуло у нього з рук.
– Дай мені дитинча! Ти впадеш разом з ним, – сказала дружина.
– Ні, – відмовився чоловік. – Я буду обережний.
В ту ж мить селянин спіткнувся втретє. Він простягнув руки, щоб схопитися за гілку дерева, і малюк впав. Дружина йшла за чоловіком по п’ятах, і, хоча вона зовсім недавно говорила сама собі, що добре б позбутися знайду, вона кинулася вперед, схопила троля за одежину і витягла його на дорогу.
Тут чоловік повернувся до неї. Лице його стало злим і недобрим.
– Не дуже ти була розторопна, коли впустила нашу дитину в лісі! – гнівно крикнув він.
Дружина ні слова не промовила у відповідь. Вона так засмутилася через те, що він тільки прикидався ласкавим, і заплакала.
– Чого ти плачеш? – жорстко запитав він. – Невелика була б біда, якби я впустив знайду. Йдемо, бо не встигнемо.
– У мене немає вже бажання йти на ярмарок, – сказала вона.
– По правді кажучи, і мені не хочеться, – погодився з нею чоловік.
По дорозі додому він все питав себе, скільки ще зможе витримати таке життя з дружиною. Якщо він застосує силу і вирве троля у неї з рук, між ними все може налагодитися, вважав він. Але тільки він зібрався вирвати у неї з рук виродка, як раптом зустрівся з її поглядом, сумним і боязким. І він ще раз впорався з собою заради неї, і все залишилося як і раніше, так само, як і було.
Знову минуло кілька років, і ось одного разу літньої ночі в селянській садибі сталася пожежа. Коли люди прокинулися, кімната і комірчина були повні диму, а горище палало, як смолоскип. Годі було й думати про те, щоб згасити вогонь і врятувати будинок, самим би ноги винести, щоб не згоріти.
Вискочивши на подвір’я, селянин стояв, дивлячись на свій палаючий будинок.
– Одне хотів би я знати: хто накликав на нас цю біду! – сказав він.
– Ну а хто ще, як не знайда? – запитав наймит. – Він уже давним-давно збирав друзки, солому та й підпалював їх то в самому будинку, то біля нього.
– Вчора він зібрав цілу купу сухих гілок на горищі, – втрутилася служниця, – і якраз підпалював її, коли я його побачила.
– Ну, значить, дитинча троля підпалило гілки пізно увечері, – вирішив наймит.
– Тут не маю сумніву, це йому треба подякувати за нашу біду.
– Якби він і сам згорів, – сказав селянин, – я б не став засмучуватися, що згоріла моя стара хатина.
Не встиг він вимовити ці слова, як з будинку вибігла господиня; вона тягла за собою дитинча. Тут чоловік кинувся до неї, вихопив троля у неї з рук і жбурнув його назад в палаючий будинок.
Вогонь виривався з вікон і з під даху, спека була нестерпна. Перелякана, бліда як смерть, дружина лише на мить кинула погляд на чоловіка. Потім повернулася і кинулася в будинок за тролем.
– Можеш згоріти разом з ним! – крикнув їй услід чоловік.
Але вона все-таки повернулася, і знайда був з нею. На руках у неї були страшні опіки, а волосся на голові майже все згоріло. Коли вона з’явилася у дворі, ніхто не сказав їй а ні слова. Вона підійшла до криниці, погасила кілька іскор, які жевріли на подолі її спідниці, і сіла, притулившись спиною до зруба. Троль лежав у неї на колінах. Він швидко заснув. Вона ж сиділа, немов заціпенівши і невідривно дивилася прямо перед собою сумними очима. Натовпи людей снували повз неї до палаючого будинку, але ніхто з нею не розмовляв. Всім вона, здавалася такою жахливою і огидною, що ніхто не смів до неї наблизитися.
На світанку, коли будинок повністю згорів, до неї підійшов чоловік.
– Немає в мене більше сил виносити все це, – сказав він. – Ти ж знаєш, тебе я покидаю неохоче, але я не можу більше жити разом з тролем. Я піду тепер своєю дорогою і ніколи не повернуся назад.
Коли дружина почула ці слова і побачила, що чоловік повернувся і пішов, вона відчула, як в душі у неї ніби щось обірвалося. Хотіла вона поспішити за ним слідом, та малюк троль важким каменем лежить у неї на колінах. У неї не вистачило сил скинути його з колін, і вона так і залишилася сидіти.
Селянин попрямував прямо в лісову гущавину, думаючи, що йде цією дорогою, останній раз. Та тільки він встиг трохи піднятися в гору, як назустріч йому вибіг якийсь хлопчик. Ставний і гарний, він був схожий на молоде деревце. Волосся хлопчика було м’яким як шовк, очі виблискували як сталь.
«Таким міг би бути мій син, якщо б вдалося зберегти його! – зітхнув селянин. – Таким міг би бути мій спадкоємець! Не те, що цей чорний нелюд, якого дружина моя притягла додому».
– Здрастуй! – привітався селянин. – Куди йдеш?
– І тобі привіт! – відповіла дитина. – Коли відгадаєш, хто я, дізнаєшся куди я йду.
Почув селянин його і зблід.
– Ти говориш так, як говорять люди в моєму роду, – сказав він. – Не будь мій син в полоні у тролів, я б сказав, що це ти.
– Так, на цей раз, тату, ви відгадали, – засміявся хлопчик. – А раз ви, відгадали, так знайте, що я йду до матінки.
– Не ходи до матері, – сказав селянин. – Їй байдуже до тебе, і до мене. Серце у неї не лежить ні до кого, крім великого чорного троля.
– Ви так думаєте? – запитав хлопчик і заглянув в очі батькові. – Тоді, може, спочатку мені краще з вами залишитися?
Селянин відчув таку радість, що сльози мало не хлинули у нього з очей.
– Так, залишайся тільки зі мною! – сказав він, схопив хлопчика і підняв його на руки. Він так боявся ще раз втратити сина, що пішов далі, не випускаючи його з обіймів.
Так пройшли вони кілька кроків, і тут хлопчик заговорив.
– Добре, що ви несете мене на руках обережно, не те що знайду- троля, – сказав він.
– Про що ти? – запитав селянин.
– Тролиха теж несла мене на руках, але по іншу сторону ущелини. І кожен раз, коли ви спотикалися, вона теж падала разом зі мною.
– Що ти говориш? Ви йшли по іншу сторону ущелини? – запитав селянин і глибоко задумався.
– Я ніколи раніше так не боявся, – продовжував хлопчик. – Коли ви кинули дитинча вниз у прірву, тролиха хотіла кинути мене слідом за ним. Якби не матінка …
Селянин трохи збавив крок і став випитувати хлопчика:
– Розкажи, як тобі жилося у тролів?
– Іноді бувало важкувато, – відповів хлопчик, – але, коли матінка бувала ласкава до маленького троля, тролиха була ласкава до мене.
– Била вона тебе? – запитав селянин.
– Не частіше, ніж ви били її дитинча.
– Чим тебе годували? – продовжував розпитувати хлопчика батько.
– Кожного разу, коли матінка давала тролю жаб і мишей, мене годували хлібом з маслом. Коли ж ви ставили тролю хліб з маслом, тролиха пропонувала мені змій і реп’яхи. Перший тиждень я ледь не помер з голоду. Якби не матінка …
Не встигла дитина вимовити ці слова, як селянин круто повернув назад і почав швидкими кроками спускатися в долину.
– Не знаю, як це могло статися, – сказав він, – але, здається, від тебе пахне димом пожежі.
– Нічого тут дивного немає, – сказав хлопчик. – Адже минулої ночі мене також кинули у вогонь, коли ви кинули дитинча в палаючий будинок. Якби не матінка …
Тут селянин так страшно заквапився, що майже біг. Але раптово він зупинився.
– А тепер скажи, як вийшло, що тролі відпустили тебе на волю? – запитав він.
– Коли матінка пожертвувала тим, що було для неї дорожче життя, тролі втратили владу наді мною і відпустили мене, – сказав хлопчик.
– Хіба вона пожертвувала тим, що для неї було дорожче життя? – запитав селянин.
– Так воно і було, коли вона дозволила вам піти, заради того щоб зберегти дитинча, – відповів хлопчик.
Жінка селянина як і раніше сиділа біля криниці. Вона не спала, але немов скам’яніла. Вона не мала сили поворухнутися, і все, що робилося навколо, вона не помічала, ніби і справді померла. І тут раптом вона почула, як далеко кричить її чоловік, він кликав її на ім’я, і серце її забилося знову. До неї знову повернулося життя. Вона відкрила очі і озирнулась навколо, немов людина, яка щойно прокинулася від сну. Стояв ясний день, світило сонце, виспівував жайворонок, і здавалося абсолютно немислимим, що і в цей чудовий день їй знову доведеться тягти на плечах свою біду. Але раптово вона побачила обвуглені колоди, які лежали навколо, і натовпи людей з чорними, закопченими руками і обличчями. І зрозуміла, що прокинулася до ще більш сумного життя, ніж раніше. Але все-таки в ній залишилося відчуття того, що стражданням її прийшов кінець. Вона озирнулася: де ж знайда? Він не лежав більше у неї на колінах, і поблизу його не було. Якби все було, як раніше, вона б почала його шукати, але тепер вона якось незбагненно відчула, що в цьому немає потреби.
Вона почула, як з боку лісу кличе її чоловік. Він спускався вниз до садиби по вузькій стежині, і всі люди, що допомагали гасити пожежу, побігли йому назустріч і оточили його так, що вона не могла його бачити. Вона чула тільки, як він все знову і знову кликав її на ім’я, немов їй теж треба було поспішити йому назустріч, як і всім іншим.
І голос його сповіщав про превелику радість, але вона все-таки продовжувала сидіти тихо і безмовно. Вона не сміла поворухнутися. Нарешті ціла юрба людей оточила її, і чоловік, відокремившись від решти натовпу, підійшов до неї і поклав їй на руки найпрекраснішу дитину.
– Ось наш син. Він повернувся до нас, – сказав він, – і врятувала його тільки ти, і ніхто інший.