– Діти! Діти! – Кричала няня. – Ідіть ведмедя дивитися.
Вибігли діти на ганок, а там вже багато народу зібралося. Нижегородський мужик, з великою палицею в руках, тримає на ланцюгу ведмедя, а хлопчик приготувався в барабан бити.
– А ну, Мишко, – каже нижегородець, смикаючи ведмедя за ланцюг, – встань, піднімися, з боку на бік перевалися, чесним панам поклонися і молодицям покажись.
Заревів ведмідь, нехотячи піднявся на задні лапи, з ноги на ногу перевалюється, направо, наліво розкланюється.
– А ну, Михайлику, – продовжує нижегородець, – покажи, як малі діти горох крадуть,
– де сухо – на животі, а де мокро – на колінах.
І поповз Мишко – на черево припадає, лапою загрібає, ніби горох смикає.
– А ну, Михайлику, покажи, як баби на роботу йдуть.
Йде ведмідь, не йде, назад озирається, лапою за вухом чеше.
Кілька разів ведмідь спересердя ревів, не хотів вставати- але залізне кільце ланцюга, продіте крізь губу, і палиця в руках господря змушували бідного звіра коритися. Коли ведмідь переробив всі свої штуки, нижегородець сказав:
– А ну, Мишко, тепер з ноги на ногу перевалися, чесним панам поклонися, та не лінуйся, та нижче поклонися! Потіш панів і за шапку берись – хліб покладуть, то з`їси, а гроші, то до мене вернись.
І пішов ведмідь, з шапкою в передніх лапах, обходити глядачів. Діти поклали гривеник, але їм було шкода бідного Михайла. З губи, пробитої кільцем, сочилася кров.