Одного разу містер Крубер запросив Паддінгтона на екскурсію до палацу, який називається Хемптон-Корт.
– Думаю, вам там дуже сподобається, містере Браун, – сказав містер Крубер, коли вони майже доїхали до місця. – Це дуже старий палац, і там більше тисячі кімнат. А скільки там жило королів і королев!
Паддінгтон дуже любив ходити на екскурсії з містером Крубером, і йому нетерпілося потрапити до палацу.
Вони пройшли під аркою, і містер Крубер вказав на величезний баштовий годинник.
– Це незвичайний годинник, – пояснив він. – Він показує не тільки час, але і який зараз місяць.
– Давайте поквапимося, містер Крубер, – захвилювався Паддінгтон. – Уже без чверті липень
Вони увійшли до палацу і дуже скоро опинилися в кімнаті, де стояло величезне ліжко – Паддінгтон ніколи ще таких не бачив.
– На цьому ліжку колись спала королева Анна, – сказав містер Крубер.
– А мотузкою її обгородили, щоб королева не випала, коли гості приходять, – здогадався Паддінгтон, побачивши, скільки в кімнаті відвідувачів.
– А це галерея привидів, – пояснив містер Крубер. – Кажуть, що, коли повз проходить привид Катерини Говард, всі відчувають протяг.
Паддінгтон зіщулився.
– Сподіваюся, у неї є тепле пальто, як і у мене! – сказав він.
Потім містер Крубер відвів Паддінгтона на кухню.
– У ті часи їжу готували в каміні, на дровах, – сказав він. – Ось чому тут така висока стеля – щоб туди дим піднімався.
– А я сподівався, раптом там залишилася хоч одна королівська булочка, – зітхнув Паддінгтон, облизуючись.
– Так, про булочки, – підхопив містер Крубер. – Мабуть, нам пора перекусити.
Він повів Паддінгтона до виходу, і вони влаштувалися на парапеті біля фонтану.
Паддінгтон відкрив валізу і випадково впустив шматок булки з мармеладом в воду. Тут же звідусіль припливли золоті рибки.
– Дивіться, їм подобається мармелад, – сказав містер Крубер. – Напевно, тому вони такого золотистого кольору.
Коли доїли булку, містер Крубер повів Паддінгтона дивитися королівську виноградну лозу.
– Це дуже знаменита лоза, – сказав він. – Щороку з неї знімають більше п’ятисот грон винограду. Ви тільки уявіть собі, містере Браун!
– Я намагаюся уявити, містер Крубер, – відповів ведмедик. – Я, мабуть, посаджу виноградну кісточку, коли повернуся додому.
Містер Крубер посміхнувся:
– Тільки, боюся, вам доведеться досить довго чекати, містер Браун. Цій лозі більше двохсот років.
– А перед виходом треба обов’язково поглянути на знаменитий лабіринт, – сказав містер Крубер. – Іноді люди по кілька годин не можуть звідти вибратися.
– Тільки б з нами цього не сталося, – стривожився Паддінгтон. – А то у мене вже лапи втомилися.
– Ну, значить, ми підемо додому, – вирішив містер Крубер.
Тільки він це сказав, як, на його подив, всі навколо загомоніли.
– Ух ти, чудова ідея, – зрадів дядечко в смугастій сорочці.
– Будь ласка, почекати, поки я купити новий плівка для фотоапарат, – попросила тітонька-японка.
– Я ніколи не бувала в цьому англійському будинку, – підхопила інша тітонька. – Цікаво, а чаю нам дадуть?
– Ах ти господи, – засмутився містер Крубер. – Вони, мабуть, прийняли мене за гіда. Що ж нам робити?
– Місіс Берд зовсім не зрадіє, якщо ми їх всіх приведемо до нас додому, – злякався ведмедик. – У неї дуже маленький чайник.
І тут у нього з’явилася ідея.
– Ідіть за мною, – покликав він інших туристів. – Треба все-таки спочатку оглянути лабіринт.
– Ви впевнені, що ми потім зможемо вибратися? – прошепотів містер Крубер, намагаючись не відставати.
– Ведмеді добре розбираються в лабіринтах, – заспокоїв його Паддінгтон. – У дрімучому Перу інакше ніяк. Там дуже густі ліси.
І дійсно, містер Крубер і сказати більше нічого не встиг, як Паддінгтон вивів його назовні – а всі інші залишилися всередині!
– Як же вам це вдалося, містере Браун? – здивувався містер Крубер.
– Так швидко звідти ще ніхто не вибирався, – здивувався і дядечко, який продавав квитки.
– А я позначав дорогу шматочками мармеладу, – пояснив Паддінгтон. – Мене навчила цьому тітка Люсі, до того як переселилася в будинок для ведмедів похилого віку.
– А мені здалося, що ви з’їли всю булку з мармеладом, – сказав містер Крубер.
– Я завжди тримаю в капелюсі запасний шматок, на всякий пожежний випадок, – пояснив Паддінгтон. – Цьому мене теж навчила тітка Люсі. Вона, напевно, мене похвалить, коли я їй про це розповім.
І він пішов до кіоску купити листівку, щоб написати тітці Люсі про свої пригоди в палаці.
Увечері, перед сном, Паддінгтон взяв з собою в ліжко листівку, ручку, а ще довгу мотузку.
– Королева Анна завжди так робила, – пояснив він. – Мені дуже багато треба розповісти тітці Люсі, і я не хочу випасти з ліжка, поки не закінчу!