Дуже давно жив на світі один ледачий король.
Сніданок йому подавали у ліжко.
Потім він чистив зуби і читав газети.
Отак він цілісінький день більше нічого й не робив, тільки вилежувався в ліжку, їв цукерки, печиво та читав газети. Іноді, правда, він знову засинав.
А щовечора до короля приходив королівський оркестр і грав для нього. Уявляєте, справжній оркестр! З трубачем, барабанщиком і з двома флейтистами.
А коли музиканти закінчували грати, король з’їдав кілька бісквітів, запивав їх молоком, цілував королеву в чоло і солодко засинав.
Королева була в розпачі.
– Цілий день він лежить у ліжку! – скаржилася вона прем’єр-міністрові. Народу це не подобається. «Яка користь від короля, який увесь день лежить у ліжку! – кажуть усі. – Ми його ніколи не бачимо і не можемо навіть кричати «Ура!» або «Хай живе король!».
Я його прошу – вставай! А він не хоче. Йому тільки й треба, щоб валятися в ліжку і слухати свій оркестр.
Королева навіть заплакала від розпачу.
– Не плачте, ваша величність! – сказав прем’єр-міністр.
Він надів капелюх і пішов додому думати. Він думав увесь день, але так і не придумав, як примусити короля встати з ліжка.
А в саду у прем’єр-міністра жив павук. Звали його Горацій. Того дня Горацій, як завжди, відпочивав у своєму павутинні і спостерігав, як дружина прем’єр-міністра, Матільда, розвішує білизну, а сам прем’єр-міністр нервово ходить взад і вперед і час від часу чухає собі потилицю.
– Чого ти чухаєш потилицю? – запитала його Матільда.
– Мені це допомагає думати, люба, – відповів прем’єр-міністр. – Королева чекає від мене поради, як примусити короля піднятися з ліжка, розумієш?
Горацій почув, що сказав прем’єр-міністр, і подумав: «Напевно, мені варто залізти до його капелюха. Коли прем’єр-міністр вдягне капелюх, я полоскочу йому потилицю, він почухає її та й одразу ж все придумає».
Капелюх прем’єр-міністра лежав на траві саме під павутинням.
Горацій спустився донизу по довгій нитці і заліз у капелюх.
– Іди пити чай! – покликала Матільда з дому. Прем’єр-міністр підхопив свій капелюх і пішов пити чай. А потім надів капелюх і пішов до королеви.
Тут Горацій і полоскотав його.
– Ой, як же ж лоскотно! – сказав прем’єр-міністр, зняв капелюх і почухав потилицю.
І одразу ж йому в голові сяйнула ідея:
– Придумав! – вигукнув він. – Придумав, що робити!
Тоді Горацій виліз із капелюха.
– То це ти мені допоміг? Ото молодець! – похвалив павука прем’єр-міністр. – Я почухав потилицю, і тут у мене народилася ідея, як змусити короля встати з ліжка. Оце зрадіють усі: і королева, і народ.
До палацу прем’єр-міністр увійшов не з парадного входу, а з чорного; він зустрів там королівського трубача і розповів йому про свій план, який придумав по дорозі.
– Чудово придумано! – похвалив його план королівський трубач. – Неодмінно подіє. Піду розповім іншим.
Він розповів усім музикантам, що придумав прем’єр-міністр, і вони, як завжди, прийшли до спальні короля.
А прем’єр-міністр розповів про свій план королеві, і вона теж прийшла до короля.
Король дуже зрадів усім.
– Заходьте, заходьте! Можете сісти до мене прямо на ліжко, – сказав він прем’єр-міністрові. – От тільки, цур, не на ноги, обережніше! І ви, люба, сідайте, – сказав він королеві. – Послухаємо музику разом. Починайте, друзі! – сказав він музикантам.
І залунала музика! Барабанщик тарабанив з усієї сили. Трубач сурмив, не шкодуючи легенів. І навіть флейтисти намагалися грати якомога голосніше.
– Ох, дуже гучно! – сказав король. – Грайте ніжно і тихо, як завжди.
– Гучно? – здивувався диригент оркестру. – Ваша величність, – звернувся він до королеви, – хіба ми гучно граємо?
– Я так не думаю, – відповіла королева. – Мені дуже подобається, як ви граєте. Продовжуйте, будь ласка.
І музика гримнула ще голосніше.
– Чудове виконання! – вигукнула королева.
– Дуже, дуже мила, ніжна, заколисуюча музика! – прокричав у відповідь прем’єр-міністр.
«Напевно, я стаю божевільним, – подумав король. – Яка ж це ніжна, заколисуюча музика?»
Він засунув голову під подушку, але все одно не стало тихіше.
Тоді він сказав музикантам:
– Ідіть до воріт палацу, туди, де стоїть королівська варта, і грайте звідти.
– Слухаємося, ваша величність! – сказав диригент оркестру.
І музиканти пішли до воріт. Але цього разу вони тільки удавали, ніби грають.
– Чому не чути музики? – запитав король.
– Чудова музика! – сказала королева. – Я давно не чула нічого подібного!
– Чудово! Чудово! – підхопив прем’єр-міністр.
Король не знав, що й думати. Йому довелося вилізти з ліжка.
Він визирнув у вікно. Оркестранти старалися з усіх сил – він це бачив на власні очі. Чому ж тоді він не чув ані звуку?
«Треба розібратися», – подумав король і сказав:
– Принесіть, будь ласка, мою вихідну корону!
– Вашу вихідну корону? – здивувався прем’єр-міністр. – Вона, напевно, зовсім запорошилася, адже ви так давно не виходили на вулицю.
– Дрібниці, – сказав король, – порох можна змахнути. Мені треба терміново вийти на вулицю.
Він надів корону, королівську мантію і вийшов на вулицю.
Тільки-но музиканти побачили короля, вони покрокували маршем геть від нього вулицею, роблячи вигляд, ніби старанно грають. І королю нічого не залишалося, як піти за ними.
Люди на вулиці зраділи, побачивши короля. Усі знімали капелюхи і говорили:
– Доброго ранку, ваша величність! Раді вас бачити.
Вони потискали королю руку і махали йому вслід, а хтось навіть пригостив короля морозивом.
Коли всі дійшли до міської площі, оркестр заграв по-справжньому. Король був дуже задоволений. Він ішов поруч із музикантами, розмовляв з перехожими – словом, розважався як міг.
А потім пішов до крамниці та купив книгу веселих оповідань.
На зворотньому шляху до палацу якийсь вугляр дав йому покататися у своєму візку з вугіллям.
Біля воріт палацу на короля вже чекали королева та прем’єр-міністр.
– Я чудово провів час! – сказав король королеві. – Більше я не валятимуся в ліжку після сніданку. Я одразу встану, а потім буду сидіти на троні і говорити людям, що треба робити. А потім піду гуляти, і все таке інше. Тепер я буду добрим королем!
Королева сяяла від щастя і навіть поцілувала короля. А потім погукала прем’єр-міністра.
– Дякую! – сказала вона йому. – Ваш план виявився дуже вдалим.
– Це все Горацій! – сказав прем’єр-міністр. – Знаєте, павук, що живе у моєму саду. Це він допоміг мені все придумати. Він заліз до мого капелюха, полоскотав мені потилицю, я її почухав, одразу запрацювала думка, і я придумав оцей вдалий план.
– Який розумний павук! – сказала королева. – Приведіть його, будь ласка, до мене в суботу на чай.
– Із задоволенням, ваша величність, – сказав прем’єр-міністр і відкланявся.
А королева, тільки-но він пішов, поспішила до вітальні і почала плести для Горація золоте павутиння.
У суботу прем’єр-міністр узяв Горація на чаювання до палацу.
Королева спеціально для нього повісила в саду золоте павутиння і після чаю прочитала Горацію кілька веселих оповідань.
Павуку вони дуже сподобалися.