Як ото колись баби зібрались у ліс по опеньки. Ходили-ходили, коли одна баба, Кулина, та й упала у ведмедячий барліг. Прийшов ведмідь і не розірвав її, а став із нею жити. Там і жила вона аж три годи. От у неї родився син. Вона його прозвала Івашко – Ведмеже Вушко, бо у нього були ведмедячі вуха.
От той Івашко росте та й росте та так швидко. Виріс здоровий хлопець та й пішов світ за очима. Іде та й іде. Коли стоїть Дубовик і питає його.
– Куди ти йдеш? А він каже.
– Світ за очима.
– Ну, й я з тобою піду.
– Ну, йди!
Пішли вони вдвох. Ідуть, – коли такий чоловік із такими довгими усами, що ними він ловив рибу, і питає їх.
– Куди йдете? А вони кажуть.
– Світ за очима. А він і каже.
– Піду й я з вами!
– Ну і йди!
От вони пішли втрьох. Ідуть та її ідуть, коли убачили хатку на курячих ніжках. Вони тоді пішли у ту хату, коли там сидить такий дід старий, у його борода в аршин; він сидить у ступі, залізним товкачем поганяє, а мітлою слід замітає. Він на їх як закричить:
– Чого ви прийшли: чи биться, чи мириться?!
Вони кажуть.
– Давай биться!
От вийшов Дубовик, дід той як ухвате того Дубовика, так його і вбив та ще й голову на кілок настромив.
Тоді виходе той чоловік, що з довгими усами, биться, а той дід його як ухвате, так його і вбив та ще й голову його на кілок настромив. Тоді наприпослідку виходе биться той Іван. От той Іван як ухватиться з тим дідом, – той дід аж захрипів і каже:
– Коли ти поборов мене, то я тобі дарую усе моє добро і мою дочку бери собі заміж; і як буде тобі чого треба, то на тобі оце яйце і скажи: «Яєчку, одчинись і випади»; то що тобі треба, те воно й випаде.
І той чоловік, що з ведмежими вухами, узяв те яйце, оженивсь з тією дівкою, а той дід скоро умер, а вони остались одні. Живуть та поживають, та добра наживають.