Родина Браунів снідала. Був ясний літній ранок.
– Сьогодні, – сказав містер Браун, – ми повеземо наше ведмежа до моря. День пречудовий для цього. Хто «за»?
Джонатан, Джуді та місіс Браун підняли руки – всі були згодні.
А Паддінгтон задер догори обидві лапи. Він теж «за»!!! Обома руками, тобто лапами.
Почалася метушня, збори. Брауни так навантажили машину, що вона ледве зрушила з місця.
Паддінгтон поспішив пристебнутися ремінцем. Та… ледве машина завернула за ріг, одразу ж висунувся у вікно.
– Вже близько, так, містере Брауне? – з надією спитав він.
– Боюся, що ні, – зітхнув містер Браун. – Ми тільки-но проминули Віндзорський парк. До моря ще їхати та їхати.
Містер Браун мав рацію. Їхали, їхали, навіть стомилися. Та, нарешті, ось воно, море! А пісок який жовтий! Мандрівники одразу ж забули про втому.
Паддінгтон виліз із машини і зафуркотів від захвату. Фур-фур, навіть повітря тут пахне зовсім особливо, не так, як в місті.
– Це особливе, морське повітря, – пояснила місіс Браун. – Дихай глибше, Паддінгтоне. Тобі це на користь. Запасайся!
– Дивіться, він теж дихає глибоко. – Паддінгтон показав на великого дядечка, який присідав та робив «вдих-видих». – Місіс Браун, місіс Браун! – перелякано заволав Паддінгтон. Він зараз все повітря вдихне, та мені нічого не залишиться!
– Трохи все ж таки залишиться, – заспокоїла його місіс Браун.
– Паддінгтоне, ходімо купатися! – крикнула Джуді. – Поплаваємо!
Але Паддінгтон не поспішав. Він вирішив як слід підготуватися до купання. Не з тих він був ведмедів, що покладаються на долю. А тому одягнув на себе один, два, три… п’ять… ні, вісім рятувальних кругів! А коли заліз у воду, то почав тонути під їхньою вагою.
– Ах, дурненький! – вигунула Джуді, поспішаючи йому на допомогу. – Де ж твої лапи? Ти зовсім заплутався в рукавах!
– І навіщо ти взагалі одягнув цю жахливу спортивну куртку? – спитав Джонатан.
– Я б-б-боявся, що вода холодна, – затинаючись пробурмотів Паддінгтон.
Брат із сестрою допомогли Паддінгтону зняти куртку. Нарешті його лапи було звільнено, і він шугонув у воду. І поплив так спритно, наче плавав усе своє життя.
Але щойно він закрив очі, як раптом – що це? – у себе за спиною він почув підозрілий галас.
Спочатку – радісні крики.
Потім – гучний свист.
– Це містер Бріггс зображує Панча та Джуді, – пояснила місіс Браун.
Паддінгтон так і підскочив на місці: як наважився якійсь містер Бріггс ображати Джуді?
Він переплутав «зображує» та «ображає». Адже він не знав, що Панч та Джуді – улюблені ляльки в англійському ляльковому театрі. А директор театру, містер Бріггс, приїхав на пляж показати дітям веселу виставу про Панча та Джуді.
«Чому ж містер Браун та місіс Браун не біжать на допомогу Джуді?» – дивувався Паддінгтон. Але вони були зайняті – готували сніданок. Ну, якщо так, ведмедик сам побіг туди, де кричали та свистіли.
А в цей час Джуді та Джонатан повернулися із морозивом в руках.
– Де ж Паддінгтон? – спитав Джонатан.
– Зараз повернеться, – сказала місіс Браун.
– Скоріше б, – зауважила Джуді, – інакше від його морозива залишиться лише стаканчик.
Джонатан уважно оглядав пляж. Та раптом…
– Оце так! – вигукнув він. – Дивіться-но!
Усі подивилися й не повірили своїм очам: ляльковий театр Панча та Джуді на ведмежих лапах тікав від глядачів до моря. Театральне шатро перевалювалося з боку на бік, наче живе.
Спереду в нього навіть з’явилося кругле черевце. Всі шугалися від нього в різні боки.
Шатро перетнуло пляж, переступило через старовинний палац з піску. Покрутилося навколо продавця морозива та, нарешті, кинулося в море.
– Швидко! – закричала Джуді. – Напереріз!
Але вона спізнилася.
Та це ж Паддінгтон – вигукнула Джуді, коли знайома постать випливла на поверхню. – Що ж це ти таке робиш? Вже вдруге я тебе рятую.
Паддінгтон обурився.
– Ні, це я тебе рятую! – вигукнув він. – Місіс Браун сказала, що тебе там ображає містер Бріггс!
Місіс Браун здивовано подивилася на Паддінгтона і засміялася.
Я не казала, що містер Бріггс ображає Джуді, – пояснила вона. – Я сказала, що він зображує ляльок – Панча та Джуді.
– Ну, так, – посміхнулася Джуді, – ляльковий театр. Він часто приїздить на пляж. Та коли Панч виходить на сцену, всі свисять.
Ну от, гадаєте легко було Браунам пояснити Паддінгтону, хто такі Панч та Джуді? Але ще важче було пояснити містеру Бріггсу, хто такий Паддінгтон.
Проте, все обернулося на краще. Поки йшли пояснення, навколо зібралася ціла юрба – діти та їхні батьки. Стільки глядачів, оце пощастило! Тому містер Бріггс вирішив показати ще одну виставу про Панча та Джуді.
– А ти сідай в перший ряд, – сказав він Паддінгтону. – Сподіваюся, ведмеді вміють свистіти.
Отже, Паддінгтон чудово провів час біля моря. Але все гарне коли-небудь закінчується. Та ось настала мить від’їзду. Перед тим, як сісти в машину, Паддінгтон підняв високо вгору пляшку з-під апельсинового джему.
– Я ловлю морське повітря для зворотньої подорожі, – пояснив він. – Бо якщо я раптом засну по дорозі додому та буду гучно сопіти, все морське повітря я ж видохну, вірно?