Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:
– Дивіться! Горобчик!
Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.
– Де?
– Ось, – показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.
– Напевне, з дерева впала й забилась, – сказала мама.
– А вона видужає?
– Не знаю, треба допомогти їй.
– Видужає! Видужає! – закричали дівчатка.– Ми будемо добре доглядати її.
Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.
Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.
Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце.
Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка – він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і… випустила його на волю.
Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:
– А де горобчик?
– Випустила, – відповіла Люда.
– Ех ти, – накинулась на неї Маринка, – а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати – от і випустила!
– А от і ні! – засперечалась з нею Люда.– Я більше за тебе їх люблю.
Так чи не так?