В одному селі люди казали: де миші з’їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика.
Правда чи ні — судіть самі.
Якось розгулялася страшна гроза, і блискавка вдарила в хату одного працьовитого чоловіка. Все його добро згоріло, залишився тільки величезний чавунний казан — такий міцний, що навіть вогонь його не взяв.
І ось Нандука — а того чоловіка звали Нандука — вирішив поїхати світ за очі, щоб забути про своє лихо. Зайшов він до свого сусіда Лакшмани та й каже:
— Їду я далеко й не знаю, коли повернуся. Любий сусіде, візьми на збереження оцей казан. Більш у мене нічого немає.
Три роки не було звісток од Нандуки. А як пішов четвертий рік, набридло йому блукати по світах, і він повернувся до рідного села.
Побачивши Нандуку, Лакшмана сплеснув у долоні й, ніби згорьований, вигукнув:
— Ой, сусіде, сусідоньку! Велика біда спіткала нас із тобою: твій чавунний казан з’їли миші!
Нандука, певна річ, не повірив сусідові, однак і бровою не повів. Тільки сказав:
— Довго я блукав по світах, багато доріг стоптав, і ось тепер хочу зійти до нашої річки й здійснити обмивання. Але ж ти знаєш — у мене для цього нічого немає. Скажи синові, щоб поміг мені. Нехай принесе до річки все, що потрібно для обмивання.
Нандука спустився до річки, вибрав на березі самотнє місце, а сусідів син приніс туди все необхідне для обмивання.
Здійснивши обмивання, Нандука схопив сусідового сина, пхнув його до печери, а вхід затулив величезною каменюкою.
До свого двору Нандука повернувся так, ніби нічого й не сталося.
Цілий день Лакшмана чекав з річки сина, а ввечері, не дочекавшися, прибіг до сусіда:
— Нандуко, Нандуко! Де мій син? Чого він не йде додому?
— Ой, сусіде, сусідоньку! — каже, ніби згорьований, Нандука. — Велика біда спіткала нас із тобою. Поки я здійснював обмивання, прилетіла ластівка і вкрала твого сина.
— Ластівка вкрала сина?! — не повірив Лакшмана. — Схаменися, сусіде, що ти верзеш! Та хто тобі повірить, що ластівка може схопити семирічного хлопця й летіти з ним? Зараз же ходімо до судді!
Нандука й не думав опиратися.
От прийшли вони до судді. Лакшмана виступив наперед і каже:
— Шановний пане! Всі знають, який ти мудрий і справедливий. Тож розсуди нас. Цей брехливий чоловік каже, що ластівка вкрала мого сина. Ластівка схопила семирічного хлопця й полетіла з ним! Накажи злодієві віддати сина!
Вислухавши Лакшману, суддя мовив до Нандуки:
— Негайно віддай чоловікові його сина! Ти що ж — маєш нас за дурнів?! Ану відповідай!
— Де ж я візьму того сина, коли його вкрала ластівка? — каже Нандука.
Усі, хто чув їхню розмову, обурились:
— Та що він вигадує! Хіба ж ластівка підніме такого великого хлопця? Бути цього не може!
А Нандука всміхнувся й каже:
— Де миші з’їдять чавунний казан, там і ластівка вкраде семирічного хлопця.
І він розповів судді, як колись покинув у сусіда чавунний казан і що з того вийшло.
Суддя засміявся й мовив:
— Лакшмано, поверни Нандуці казан, а ти, Нандуко, віддай Лакшмані сина. Помиріться й не сваріться більш.
Так сусіди і зробили.
Відтоді в селі й кажуть: де миші з’їдять чавунний казан, там ластівка вкраде семирічного хлопчика!